Плавучий острiв - Жюль Верн
Минуло чверть години після того, як вони вийшли з Ексельсіор-готелю, коли Калістус Менбар сказав:
— Ми зараз на Третій авеню, а в місті їх щось із тридцять. Тут зосереджена вся торгівля, це наш Бродвей, наш Ріджент-стріт, наш Італійський бульвар[28]. В спеціальних і універсальних магазинах тут можна знайти і найвишуканіші речі, й речі першої необхідності, все, чого може вимагати людина, що найбільше дбає про свій добробут і новітній комфорт.
— Я бачу ваші крамниці, - каже Пеншіна, — але покупців щось не видно.
— Може, це тому, що рання година? — додає Івернес.
— Це тому, — каже Калістус Менбар, — що покупці здебільша роблять замовлення телефоном чи телеавтографом.
— А що це таке? — питає Фрасколен.
— Річ у тому, що ми користуємося звичайно телеавтографом — вдосконаленим апаратом, який передає написаний текст так, як телефон передає мову, а також і кінематографом, що фіксує рухи, і є для ока тим, чим є фонограф для слуху, і телефотом, що відтворює образи. Телеавтограф дає ґрунтовніші гарантії, ніж звичайна телеграма, що нею кожний принагідно може зловживати. Електричним способом ми підписуємо чеки й векселі…
- І навіть шлюбні свідоцтва? — питає Пеншіна з насміхом.
— Безперечно, пане альт. Чому б і не оженитися за допомогою телеграфного дроту?
— А брати розлуку?..
— Також і брати розлуку! Саме через це наші апарати найбільш і спрацьовуються.
І чичероне вибухає голосним сміхом, аж підскакують всі коштовні дрібнички на його жилеті.
— У вас весела вдача, пане Менбаре, — каже Пеншіна, сміючися разом із ним.
— Так, як у зяблика в сонячний день!
На перехресті перед ними розкривається широка вулиця. Це Дев’ятнадцята авеню, тут не торгують. Трамвайні лінії борознять її так само, як і попередню. Швидко котяться повози, не здіймаючи жодної порошинки, тому що брук, вимощений торцями з австралійського евкаліпта, який не зазнає гниття (чому б і не з бразильського червоного дерева?), такий бездоганно чистий, наче його натерли ошурками. А втім, Фрасколен, дуже спостережливий щодо фізичних явищ, зауважує, що кроки на майдані відлунюють, наче ступаєш по металевих плитах. «От де великі знавці металічного виробництва! — думає він. — Вони вже встеляють брук залізною бляхою!»
Він наміряється гарненько розпитати Калістуса Менбара, але той саме в цю хвилину проголошує:
— Панове, гляньте на цей особняк!
І він указує на простору будівлю з величним фасадом, що її бічні виступи, виходячи на передній двір, з’єднані садовими ґратами з алюмінію.
— Цей особняк — його можна назвати палацом — належить родині одного з найвельможніших мешканців міста. Я кажу про Джема Танкер дона, власника невичерпних нафтових джерел в Іллінойсі, найбагатшого, мабуть, а тому й найповажнішого серед наших співгромадян.
— Мільйони? — питає Себастьян Цорн.
— Пху! — зневажливо пхикає Калістус Менбар. — Мільйони для нас — це все одно, що долар, дрібна монета, тут рахують на сотні мільйонів! У цьому місті багатющі набоби[29]. Цим пояснюється, чому купці з торговельних кварталів у кілька років неймовірно збагачуються — я маю на увазі торгівців уроздріб, бо великих комерсантів-гуртовиків ви не знайдете в цьому єдиному в світі мікрокосмі[30]…
— А промисловці? — питає Пеншіна.
— Промисловців у нас немає.
— А судновласники?
— Теж немає.
— Отже, самі рантьє? — каже Себастьян Цорн.
— Нікого, крім рантьє і купців, що набувають собі капітал на ренту.
— Ну, а робітники? — питає Івернес.
— Коли вони потрібні, їх привозять сюди з інших місць, а як роботу закінчено, тоді вони повертаються… заробивши чималенький гріш!
— Заждіть, пане Менбаре, — втручається до розмови Фрасколен, — хіба ж не повинно бути у вашому місті принаймні кількох злидарів, хоч би для того, щоб ця порода людей не зникла остаточно?
— Злидарів, пане другий скрипалю? Ви не зустрінете в нас жодного!
— Отже, жебрацтво в вас заборонено?
— Навіщо його забороняти, адже жебраки не мають доступу до міста. Це пасує містам Федерації, де є різні притулки й захистки, нічліжні будинки, а також і виправні на додачу.
— Не будете ж ви запевняти, що в вас немає в’язниць?
- Їх немає так само, як і в’язнів.
— А злочинці?
- Їх просять залишатися в Старому чи Новому Світі, де їхнє покликання зможе виявити себе в сприятливих умовах.
— Е, пане Менбаре, — каже Себастьян Цорн, — слухаючи вас, можна подумати, що ми вже більше не в Америці!
— Вчора ви були там, пане віолончелісте, — відповідає цей химерний чичероне.
— Вчора? — дивується Фрасколен, гадаючи про себе, що має визначати ця дивна фраза.
— Безперечно! Сьогодні ви в незалежному місті, вільному місті, на яке Федерація не має жодного права, яке нікому не підлягає….
— Як же воно зветься? — питає Себастьян Цорн, що вже починає дратуватись, як то звичайно з ним буває.
— Як зветься це місто? — відповідає Калістус Менбар. — Дозвольте мені поки що його не називати.
— А коли ж
