Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

Вони рушили далі й вийшли з цього подвір’я крізь інші двері, піднялися широкими сходами і потрапили до кімнат, з яких відчинялися одна в одну, аж поки в них пішла обертом голова від розмірів цього місця. Знову й знову їм здавалося, що зараз вони вийдуть на відкритий простір і побачать місцевість навколо величезного палацу. Але щоразу вони виходили на якесь інше подвір’я.

Це, певно, було чудове місце, коли люди ще тут жили. На одному подвір’ї колись був фонтан. Величезне кам’яне страховище з роззявленим ротом стояло, розкинувши крила, і можна ще бачити систему труб у задній частині його рота, з якої колись струменіла вода. Під фонтаном діти побачили великий кам’яний басейн, який колись утримував воду, але тепер він був сухий, як кістка. В інших місцях сухі стебла повзучої рослини обплутали стовпи, повалені на землю. Але все тут давно вимерло. І не було ані мурах, ані павуків, ані будь-яких живих істот, що їх ви сподіваєтеся побачити на руїнах; і там, де між розколотими плитами виступала на поверхню суха земля, не росло ані трави, ані моху.

Усе було надто безрадісним й одноманітним, і навіть Діґорі подумав, що ліпше їм надіти свої жовті кільця й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу в проміжному світі, аж ось вони підійшли до двох величезних дверей із якогось металу, що міг бути золотом.

Одна з дверних стулок була трохи прочинена. Діти підійшли до тих дверей, щоб зазирнути досередини, і відсахнулися назад із зойком, бо тут нарешті було на що подивитися.

На мить їм здалося, що в кімнаті велелюдно – сотні людей сиділи цілком нерухомі. Поллі й Діґорі, як ви могли здогадатися, самі стояли нерухомо довгенько, зазираючи до тієї кімнати. Але незабаром вони вирішили, що люди, на яких вони дивилися, не можуть бути реальними. Діти не помітили ані руху, ані бодай подиху. Вони скидалися на досконало зроблені воскові фігури, якщо їх вам коли-небудь доводилося бачити.

Цього разу Поллі рушила першою. Було тут щось таке, що більше цікавило її, аніж Діґорі: усі ті люди були вдягнені в розкішний одяг. Якби вас узагалі цікавило вбрання, ви просто не могли б не наблизитися, аби краще їх роздивитися. І яскравість кольорів того одягу робила кімнату якщо не веселою, то багатою й величною порівняно з пилюкою та порожнечею, які панували в інших кімнатах. Окрім того, тут було більше вікон і значно світліше.

Навряд чи я зміг би описати той одяг. Усі постаті були вбрані в мантії, з коронами на головах. Мантії малинового, сріблястого, густо-червоного та яскраво-зеленого кольорів прикрашали гаптовані малюнки квітів та дивних звірів. Яскраві коштовні камені надзвичайних розмірів сяяли в їхніх коронах, звисали на ланцюжках із їхніх ший і зблискували на застібках.

– Чому весь цей одяг давно не зогнив? – здивувалася Поллі.

– Магія, – прошепотів Діґорі. – Ти хіба її не відчуваєш? Я готовий побитися об заклад, що кімната наповнена густими чарами. Я відчув це тієї миті, коли ми сюди увійшли.

– Будь-яка з цих мантій коштує сотні фунтів, – завважила Поллі.

Але Діґорі більше цікавили обличчя, і справді на них варто було подивитися. Люди сиділи на кам’яних стільцях під стінами, і простір посередині між ними лишався вільним. Можна було пройти вздовж рядів і по черзі роздивитися обличчя.

– Думаю, вони були вродливими людьми, – сказав Діґорі.

Поллі кивнула головою. Усі обличчя, які вони могли роздивитися, були, безперечно, гарними. І чоловіки, й жінки здавалися добрими й розумними і, схоже, походили вони від вродливої раси. Але ступивши кілька кроків униз по кімнаті, діти побачили обличчя, що здавалися трохи іншими. Вони були дуже врочистими. У вас виникло б відчуття, що слід би бути дуже обачними, зустрівши живих людей із такими обличчями. Коли вони пройшли трохи далі, то опинилися серед облич, які їм не подобалися. Це сталося десь на середині кімнати. Обличчя людей, які тут сиділи, були мужніми й гордими, але здавалися жорстокими. Трохи далі ще жорстокішими. Ще трохи далі вони були жорстокими, але вже не здавалися щасливими. Були там навіть обличчя, позначені виразом розпачу. Останнє обличчя з усіх було найцікавішим – жінка, вдягнена ще розкішніше за інших, дуже висока (але кожна постать у цій кімнаті була вищою, ніж люди з нашого світу) з виразом такої люті й гордості, що вам би перехопило дихання. Але вона теж була гарною. Через багато років, на старість, Діґорі сказав, що він ніколи у своєму житті не бачив жінки такої вродливої. Але варто додати, що Поллі завжди стверджувала: нічого такого занадто вродливого вона в ній не бачила.

Ця жінка, як я сказав, була останньою: але за нею стояло багато порожніх стільців, так наче кімната призначалася для ще більшої кількості людей.

– Мені хотілося б знати, яка історія схована за всім цим, – сказав Діґорі. – Ходімо назад і подивімося на ту річ, схожу на стіл посередині кімнати.

Річ, яка стояла посередині кімнати, не була, власне, столом. То була квадратна опора заввишки чотири фути, а над нею височіла золота арочка, з якої звисав золотий дзвін. А поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб ним бити по дзвону.

– Цікаво… Цікаво… Цікаво… – промурмотів Діґорі.

– Тут, схоже, щось написано, – сказала Поллі, нахиляючись і дивлячись на опору збоку.

– Чорт забирай, і справді, – погодився Діґорі. – Але, звичайно, ми не зможемо це прочитати.

– Не зможемо? Я не така переконана в цьому, як ти, – сказала Поллі.

Вони обоє стали пильно роздивлятися напис, і, як ви, певно, вже здогадалися, літери, викарбувані в камені, були дивними. Але потім сталося чудо: бо, поки діти роздивлялися обриси дивних літер, хоч ті й не змінювалися, вони виявили, що можуть їх зрозуміти. Якби Діґорі пригадав, як лише кілька хвилин тому він сказав, що ця кімната зачарована, він міг би зрозуміти, що чари почали діяти. Але його надто опанувала цікавість, тож він дедалі більше прагнув довідатися, що написано на камені. І незабаром вони обоє про це довідалися. Там було сказано приблизно таке – принаймні таким був його зміст, хоч поезія, коли вони читали ці рядки, була кращою.

Авантюристе, подзвони у дзвін,

І хай тебе не налякає він,

Чи хай насниться тобі диво з див,

Що сталося б, якби ти подзвонив.

– Налякає він нас чи не налякає, – сказала Поллі, – але небезпеки нам не треба.

– Але хіба