Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

– Не будь дурним, – сказала Поллі. – Яка тобі різниця, що сталося б?

– Я думаю, кожен, хто зайшов би так далеко, як ми, сушив би собі голову, поки не схибнувся. Тут діє магія, ти мусиш зрозуміти. Вона вже впливає на мене.

– Але на мене вона не впливає, – різко відказала Поллі. – І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.

– Нічого іншого я й не думав від тебе почути, – сказав Діґорі. – Бо ти дівчина. Дівчата не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.

– Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, – промовила Поллі.

– Чому ти відхиляєшся від теми? – запитав Діґорі. – Ми розмовляли про те, чи…

– Як це схоже на чоловіка! – сказала Поллі голосом дорослої дівчини; але поквапно додала своїм реальним голосом: – І не порівнюй мене з дорослою жінкою, бо в такому разі я вважатиму тебе мавпою.

– Я й не думаю називати дитину, таку, як ти, дорослою жінкою, – пихато відповів Діґорі.

– О, так, я дитина, он як ти на мене дивишся? – запитала Поллі, геть розлючена. – Тоді можеш більше не клопотатися тим, що маєш дитину в себе під боком. Я втікаю звідси. З мене досить цього місця. І тебе також із мене досить – ти бридка, зарозуміла, вперта тварюка!

– Не смій! – сказав Діґорі голосом ще погрозливіше, ніж він хотів.

Бо він побачив, як рука Поллі ковзнула до кишені, щоб схопити жовте кільце. Я не можу виправдати того, що він учинив далі, хіба що сказавши, що він дуже жалкував за це потім (як жалкували б і більшість інших людей). Перш ніж рука Поллі дотяглася до кишені, він схопив її за зап’ясток, обернувшись спиною до її грудей. Потім відтрутивши її другу руку своїм другим ліктем, він нахилився вперед, схопив молоток і вдарив по золотому дзвону легким, але енергійним ударом. Потім відпустив її, й вони відсахнулись, витріщившись одне на одного й важко дихаючи. Поллі мало не заплакала, не від страху й навіть не тому, що він завдав їй болю, викрутивши їй зап’ясток, а від шаленої люті. Проте за мить їм довелося думати про те, що примусило їх цілком забути про їхні особисті сварки.

Як тільки молоток ударив по дзвону, він видобув із нього звук, приємний звук, як і можна було сподіватися, і дуже неголосний. Але замість знову завмерти, він тривав і ставав чимраз голоснішим. Не минуло й хвилини, як він став удвічі гучніший, аніж той, з якого починався. А незабаром набрав такої гучності, що якби діти спробували заговорити (але їм було тепер не до розмов – вони лише стояли із роззявленими ротами), то не почули б одне одного. Незабаром звук став таким гучним, що вони не почули б одне одного, навіть якби закричали. А звук дедалі посилювався. Причому звучав на одній ноті, безперервний ніжний звук, хоч та ніжність мала в собі щось жахливе, позаяк усе повітря в цій великій кімнаті пульсувало, й вони відчували, як кам’яна підлога тремтить під їхніми ногами. Потім цей звук став змішуватися з іншим звуком, невиразним і грізним шумом, який спочатку нагадував гуркіт далекого потяга, а потім тріск поваленого дерева. Їм здавалося, ніби падало щось важке. Нарешті з раптовим тріском і гуркотом, і струсом, який мало не збив їх із ніг, близько чверті даху в кінці кімнати обвалилося, великі шматки цегляних стін попадали навколо них, а стіни захиталися. Звук дзвона припинився. Хмари пилюки розвіялись. Знову запанувала тиша.

Ніколи не було з’ясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.

– Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, – видихнула Поллі.

– Принаймні тепер усе закінчилося, – сказав Діґорі.

Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.

Розділ 5

Світ-гідний-жалю

Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули м’який звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона – велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.

– Хто мене розбудив? Хто зламав чари?

– Мабуть, я, – сказав Діґорі.

– Ти! – промовила цариця, поклавши руку йому на плече – білу, прекрасну руку, але Діґорі відчув, що вона тверда й сильна, як сталеві лещата. – Ти? Але ж ти лише дитина, звичайна дитина. Кожен побачить із першого погляду, що ти не маєш у жилах ані царської, ані шляхетної крові. Як такі, як ти, посміли ввійти до цього палацу?

– Ми прийшли сюди з іншого світу, за допомогою магії, – пояснила Поллі, яка подумала, що настала слушна мить, аби цариця звернула увагу на неї, а не лише на Діґорі.

– Це правда? – запитала цариця, досі дивлячись на Діґорі й не скинувши на Поллі бодай одним поглядом.

– Так, правда, – підтвердив він.

Цариця другою рукою підняла його обличчя за підборіддя, щоб краще роздивитися. Діґорі спробував відповісти на її погляд, але одразу ж мусив опустити очі. Щось у її погляді перемагало його погляд. Після того як цариця пильно роздивлялася його протягом хвилини, вона відпустила його підборіддя й сказала:

– Ти не чаклун. На тобі немає знаку магії. Ти, певно, є лише слугою чаклуна. Магія когось іншого привела тебе сюди.

– Це магія мого дядька Ендру, – повідомив Діґорі.

У цю мить не в самій кімнаті, а звідкись ізблизька долинув спочатку шум, потім тріск, а потім і гуркіт обвалених будівель. Підлога затремтіла.

– Тут дуже небезпечно, – сказала цариця. – Весь палац обвалюється. Якщо не виберемося звідси за кілька хвилин, ми будемо поховані під руїнами. – Вона говорила так спокійно, ніби повідомляла, котра