Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Намащуватимеш йому голову двічі на день — вранці і ввечорі. Геть усю, і там, де волосся, також, як ось я щойно зробив. — Аптекар подивився на гетьмана, додав: — У мене є ще цілий глек цих ліків.

Петро ніби спав, а потім прокинувся і побачив над собою Зухру, зовсім молоду, з великими, як дозрілі оливки, і добрими очима. На відміну від дружин Ібн Джафара, вона була небагатослівною, але зіниці її промовляли краще від слів. Зухра розбудила його в ранкових сутінках, аби він устиг нав’ючити караван з верблюдів і мулів до того, як муедзін сповістить з мінарету про початок нового дня. Тоді він вирушить з двома рабами через південну браму міста і скоро вийде на караванний шлях до Істанбула. На обличчі жінки, крім утіхи, яка спалахувала щораз, коли він дивився на неї, була радість, якщо не сказати “щастя”. Вона, здавалося, мала намір повідомити йому щось дуже важливе, але не наважувалася… Раптом він побачив ту ж саму жінку, але вже не дуже молоду. На її обличчі — радість і страх. Радість від того, що вона дивиться на нього, а страх, бо за межами простору, де вони були, чулися постріли й зойки. Петро хоч і стояв на подвір’ї, обнесеному високим муром, вловлював запахи конюшні, де були верблюди, коні й віслюки, але водночас він міг “побачити” все, чого торкалася його думка. Він “спостерігав”, як мощеною бруківкою котяться вниз у гавань вози з добром найзаможніших мешканців Туреччини. Кілька запрягів везли трупи загиблих козаків, які будуть поховані в морі, він те знав. З вікон одного з двох будинків на нього й Зухру дивився жах — то були очі Ібн Джафарових дружин. “Петре, — почувся від воріт Савин голос, — пора…” Авжеж пора, — він і сам те знав, а тільки як розімкнути обійми, в яких до нього, здавалося, приросло тіло невеликої жінки.

І тут Петро “почув” якийсь поштовх, ні — удар. За ним — ще, а за тим ще і ще… Тим часом безмежжя, у якому він перебував, і яке сяяло і променилося такими ж сутностями, як і його, почало тьмяніти, стало невиразним, а згодом розтанули і картини його — Петрової пам’яті. Він уже не знав, хто така Зухра і хто такий Ібн Джафар. А головне, не пам’ятав, хто він сам. Петрова сутність входила у печеру чи колодязь, з дна якого долинали ті важкі удари. Що далі заглибювався, то частішали удари і тьм’янів простір. Діра не мала стін, бо то був тунель у мороці, утворений світлом його людської душі. Тим часом звуки ставали виразнішими й ритмічнішими. Поступово отвір у мороці перетворювався на велику руру, стіни якої складалися з рухомих оболонок людей і людських облич, які щомиті міняли вирази. Це були безтілесні форми звірів у людській подобі, котрим судилося населяти астральний, найближчий до земного, світ. Якби не сяйво, яким сходила Петрова сутність, і яке було межею між ним і масивом темних, його поглинув би астральний світ і він став би його складовою. Несподівано Петро “побачив” обличчя каторжника Мурлаги, яке вмить перетворилося на вищірену вовчу пащу, а тоді — Буцматого, що обернувся на потвору, яких йому не доводилося бачити в житті. Петрова сутність ще промайнула повз лики Кубуся, чайковського другої чайки та ще кількох козаків, і в мить усе зникло, крім поштовхів. Джерелом їх було тіло, що лежало на возі, він сам, його серце. “Удари” ті й викликали Петра у світ людей. Сувій пам’яті, що повернувся разом з ним, за мить розгорнувся у стрічку подій — від першого крику його — немовляти при народженні, до падіння з коня. Усе те було Петром. Раптом ніс уловив запах сіна, на якому він лежав, пахло чебрецем і полином. Петро побачив сіре досвітнє небо, почув тихий гомін. Ще мить тому він “бачив” цей гурт людей, навіть знав, що це дуже близькі йому люди, але не знав, хто вони. Тоді Петро дивився ніби з надвору у вікно хати, де перебували люди, а тепер сам опинився у тому “приміщенні”; він їх справді знав, а тільки не міг пригадати, хто вони.

Казав один з них:

— Ти, Мартине, залишся біля Петра разом з десятком братчиків. Коли одужає, запроси до нас. Землі на дві сім’ї знайдемо. А не погодяться — віддай їхні наділи від здобичі — зараз їх сюди принесуть. Якщо ж помре — поховайте, де я накажу, а його наділ нареченій залиш.

— Я не помер, — озвався Петро, але голосу свого не почув. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Язик — також. І небо він бачив крізь напівзаплющені з часу падіння з коня повіки. Душа його хоч і увійшла в тіло, проте ще не до кінця ним оволоділа. Тим часом один з гурту, напевне, “почув” його. Він підійшов до воза й підніс долоню до Петрового носа. Лице його просвітліло. Проте ділитися радістю він не поспішав. Рука чоловіка ковзнула під хламиду і затрималася на лівому боці грудей Петра.

— Він повернувся, — сказав, не віднімаючи руки від тіла. По миті додав, уже впевнено: — Авжеж живий! — і перехрестився.

З тим Петро набув здатності відчувати, але з запізненням. До нього дійшов холод руки чоловіка вже після того, як вона торкнулася тіла. Як і голос його — спочатку Петро побачив крізь напівзаплющені повіки, як у того заворушилися уста, а вже по хвилі долинули до слуху слова. Та скоро у м’язи, ні — у всі клітини тіла увійшло щось, що недавно було дуже далеко, але ні на мить не поривало зв’язку з плоттю, котра лежала на возі. Тепер він відчував запахи, чув і бачив, хоч із запізненням, але не міг ворухнути ні віями, ні вустами. Та раптом очі широко розплющилися, і він сказав уже вголос:

— Я не помер.

Першою до нього припала Наталка.

— Милий мій, я знала, що ти житимеш, — сказала крізь сльози. — Я знала…

— Авжеж не помер, — сказав Пилип-цілитель. — Рано тобі ще на той світ. Ти свого ще не вижив…

— Де я? — знову озвався