Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Цілитель підніс долоню до Петрового обличчя, але не торкався його. Довго уловлював щось, чим сходило тіло, нарешті поклав долоню на чоло.

— Не знаю, що й сказати… — нарешті озвався. — Він ще не почав холонути, хоча вже збігло чимало часу. Якби удар прийшовся у скроню, то ні про що було б і балакати. А тут… Ну, не поспішаймо з панихидою. Де його так?..

— Я — причина тому, — сказав осавул.

Аптекар відв’язав від сідла торбину і дістав горнятко. Тоді став мастити голову й обличчя лежачому на возі маззю з нього. Відтак наказав Саві роздягти друга по сам пас, і коли побачив на правому передпліччі великий синець, то намастив і там. Весь торс сильно розтер, втераючи мазь.

— Тепер закутайте його, щоб ліки тіло прогріли. Якщо у ньому бодай дещиця життя теплиться, він оклигає. Якщо ж не оклигає, то це буде велика несправедливість Творця. Не так багато поміж нас таких, як Петро.

Принюхуючись до гострого запаху мазі, гетьман поцікавився, що це за ліки.

— Не знаю, — просто сказав аптекар. — Я тільки збирав усе, що мені казав Оникій Колодуба, ну різні корінці, суцвіття, отруту ос і гадюк, а він готував. Усі поранені, які повернулися з походу, і рани яких я змастив цією маззю, уже на ногах.

Микошинський перевів погляд на дві невисокі постаті з насуненими на очі клобуками, тоді подивився на осавула, мовляв, а це що за одні? Нетудихата вдав, що не помітив погляду зверхника, коли ж обоз рушив, він наказав сотникам відстати, і покликав Саву.

— То — жінки, — кивнув осавул на двох верхівців на бахматах, за якими на поводі бігли нав’ючений і Петрів коні. — Я наказав, аби не відкривали облич.

Гетьман спохмурнів.

— Хто вони?

— Наші з Петром наречені, — відказав Сава. По хвилі додав: — Якби не моя Меланія, я, напевне, не створив би підводного човна, щоб її звільнити…

— А якби не підводні човни, наше військо нізащо не здолало б Сінопської фортеці, — зауважив Нетудихата.

— Не треба мене вмовляти, — сказав Микошинський. — Де зараз Ядвіга, де твоя молдованка, га, осавуле? Ти хочеш, аби і з цими таке сталося?

— Я все обміркував, — поспішив пояснити Нетудихата. — У балку спочатку в’їде віз, на якому Потурнак, а також дівчата. За ними — всі інші мажари. Біля них розкладуть свої намети їздові, а вже за ними — обидві сотні. Джерело й потічок, звідки напуватимуть коней, — з протилежного боку шляху. Отже шатро дівчат відділятиме від війська табір їздових, а табір їздових від шатра дівчат — два десятки возів. Ага, Улас, Іван і кілька з тих, що переймали їх у балці і отже знають, хто вони, рота не розтулятимуть. Та й навіщо комусь створювати ворожнечу в обозі, де частка кожного?

— А нащо було вбивати тих невинних голубок? — сказав гетьман сумно. — Вони ж були тільки попутниками.

— Не забувай, там були вороги. Ну, галдовики Кубуся, Буцматого та інших… Вони готували колотнечу з наміром заволодіти трофеєм і владою над військом. А тут все вже поділене. На возах — частка кожного в окремому клунку. До того ж до нашого гурту пристали хлопці, які сповідують як писаний січовий статут, так і неписані правила козацького життя. Це не та потороч, яка часом прибивається до Січі — підла в товаристві й жорстока з полоненими й мирними жителями.

Ще не смеркало, але яр, куди вела дорога, вже повнився туманом. За наказом гетьмана валка зупинилася.

— Зробимо так… — мовив Микошинський до Нетудихати. — Обоз і дівчат веди ліворуч від шляху, а я з сотнями — праворуч. Відстань до шляху — чверть версти з обох боків.

…Прохолода від води, що її хлюпнув в обличчя воїн, скоро обернулася на холод. Тепер Петро лежав на возі просто неба, укутаний у кожух, бо стояла зима, і на його лице падали сніжинки. Це був козацький табір, що розташувався на ніч у вибалку. Більшість людей спало в наметах, дехто з них сумував за ним, бо вважав його мертвим. Тільки невідь чому йому не накрили обличчя. З намета вийшла жінка і, наблизившись до воза, нахилилася над ним. На чоло впала сльоза, і з тим його оповили жінчині спогади. Йому здалося, що то не її — бранку, а його вводять на чуже подвір’я, де він мав вік вікувати рабом. Потім “побачив” очима жінки себе — аравійця у білому вбранні, який торгується з продавцем живого товару. Його пройняло жіночим страхом і бентегою. Все перемішалося — Петро не знав, де його сутність, а де жінчина… Ще одна сльоза впала на чоло; з тим він “почув” плач, ні — здригання від плачу. З намету вийшла ще одна жінка і, обійнявши ту, що плакала, стала її втішати:

— Змирися, Наталю, сльозами горю не завадиш.

— Він не вмер! — затято, крізь ридання, твердила перша жінка. — Він не міг умерти на шляху до нашого дому!

Біля воза з’явився молодий чоловік. Він простяг руки до неба і запитав думкою: “Навіщо ти забрав його, Господи?! Хіба у тебе брак чистих сутностей? Хіба вони більше потрібні там ніж — у земному світі? Тут люди вбивають, калічать одне одного… А цей праведник, добро сіяв довкола. Тільки таким дано лікувати людство від навісніння та сказу. Дай знати мені, Боже, чому?” — Молодик плакав, але не вголос, а в душі.

Петро “чув” не вухами, бо в тілі його не було господаря; він — господар витав над випростаною постаттю, і нічне небо — низьке, як стеля намету, без жодної зірки, було для нього безмежним і сонячним.

“Пробач йому, Господи, якщо він помилявся щодо віри. Заповідей же твоїх ніколи не порушував. Жодної! Він завжди був Твоїм — воїном добра і світла.”

Раптом парубок у відчаї сказав: “Оникію Колодуба, ти завжди попереджав нас про біду