Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
За столом заклопотана незнайомка підливала кави, наказувала Хомі, що купити по дорозі додому, висмикувала з-під носа газету, аби не псував очей, словом, цілком вже увійшла в роль молодої дружини. І Хома, осягнувши цілющу необхідність тієї дитячої гри в сім’ю, як перший виток спіралі її повернення в колишнє життя, з усіх сил підігравав їй. Адже й любов — це велика умовність, яка стає матеріальною плоттю тільки тоді, коли так щиросердно хочуть обоє. І Хома відтепер зажив у цьому ірреальному світі, де паралельні лінії життя двох людей врешті-решт обов’язково у майбутньому мали перетнутися. Він вірив у це, як кожен у своє неминуче щастя.
Завтра розпочиналось сьогодні. Солодко нили м’язи в передчутті роботи. Якби Хому ниньки впрягли в плуг, він би проорав борозну через увесь світ. Від нервового збудження тіло стало легким і невагомим. Він нетерпляче тупцював перед порогом, доки дружина закушкувала його в шарф, наказувала дихати носом, бо застуджуватись аж ніяк не можна, й виривавсь із її рук, мов неслухняна дитина. До щастя вела світла, морозяна дорога.
Але на галереї його знову перестріла Роза Семенівна. Водянистий послизнувся на рівному місці.
— Бон жур, старий, — сказала вона, пускаючи Хомі в обличчя ментоловий димок. — А ти її не любиш!
— Як це? — не второпав Водянистий.
— Якби ти її любив, ти б давно подарував мені перуку. Мені тільки перуки не вистачає для повного щастя. У всіх є, а я що — лиса?
— З якого б це дива? — наїжачився Хома.
Ця стара карга надумала його шантажувати.
— Бо інакше я сповіщу куди слід, за нею приїдуть і заберуть. І не бачитимеш її як своїх вух.
— Ні, ні, — відступив Водянистий. — Що завгодно, тільки не це. Буде вам перука, буде.
— Ану присягни. — Роза Семенівна витягла з муфти сіру книгу.
Хома приклав до неї тремтячу руку і з-поміж розчепірених пальців прочитав назву «Карний кодекс». То була книга законів людського буття.
— Вільний, — презирливо сказала Роза Семенівна. — Бери лопату — іди копай.
«Боягуз», — лаяв себе Водянистий, спускаючись східцями. І розумів, що вчинив правильно, раціонально. Адже він боявся не лише за себе, а за їх любов. Але сором шмагав його по щоках березовим віником. В житті все було складніше.
Сніг смачно рипів під ногами, дерева стояли в пінопластовому інеї, дитяче сонце витинало до землі свої промені — і Хома заспокоївся. Що важить маленький компромісик у великій справі?
В бібліотеці він зайняв звичне місце, задоволено оглянув стоси замовленої літератури й тут, у примарному гігантському книжковому мозку, штучному п’ятиповерховому інтелекті, в його надрах Хому знову охопило дивне п’янке полум’я натхнення.
Він роздував горно в занедбаній сільській кузні, де на кілочках по кутках мертвим залізяччям збирались його знання: стоптані підкови цитат, іржаві борони класифікацій, жмутки логічних зв’язок, важкі штиби аксіом, цвяшки визначень. Усе те раніше він місяцями тулив докупи, притасовував, винаходячи страхітливий велосипед на гнутих обіддях. Але тепер він кинув усе те у вогонь, вдував міхами свіже повітря, розпікав, розжарював, готуючи небачений сплав, дамаську сталь, секрет якої знали старі майстри. І коли те сплелося в огнистий клубок, він вихопив його на ковадло і навідліт, із хеканням почав кувати фантастичну річ, яка дивувала його самого, сміючись і горланячи від захвату, з кржним ударом впевнюючись, що здивує нею увесь світ.
Кров бурхала в скроні, Хома не встигав відкладати списані, ще гарячі аркуші, втирав чоло рукою, хапав розкритим ротом кисень, потойбічним зором оглядав темні стіни і знову брався до роботи. Він добував руду з книжок, бачив крізь палітурки самого автора, забігав поперед його пера, бо ухоплював політ його думки. Але тепер через незнайомку він бачив саме життя, його складні психологічні закони і вкладав його в працю.
Пругка сила сповнювала вітрила, хвиля захльостувала палубу, а рвійна Хомина душа ось-ось мала сягнути берегів невідомого материка, на який ще не ступала нога людини. І першовідкривач розгонистим почерком, ковтаючи літери, заповнював вахтовий журнал, знаючи, що переможців не судять. Його гнали вперед відвага й любов тендітної незнайомки із сповненими віри очима.
Водянистий не чув, як перемовляються між собою бібліотекарки, намагаючись вгадати, що з ним трапилось, бо не впізнали було Хому. Очі його горіли підземним вогнем. І якби хто торкнувся чола, то опікся б. Сонце за вікном сягнуло зеніту й почало падати. А коли стрілка електричного годинника стрибнула на дев’яту, коли бібліотекарки, порадившись, запропонували йому бутерброд, Водянистий, щось згадавши, розігнувся, ґречно подякував і полетів додому, де в тихій гавані на нього чекало щастя.
Він підтюпцем хтів проскочити галерею, але в темноті за білизною його вже чатувала Роза Семенівна:
— Де моя перука?
Багряна цятка папіроски націлилась йому в перенісся. І Водянистий загостреним зором побачив, що зовсім не перука їй потрібна, а його темний страх, котрий вона пила з нечуваною втіхою. Хома озирнувся і поманив її пальцем. Зацікавлена Роза Семенівна грайливо підставила вушко:
— О, тет-а-тет?
І тоді Хома ухопив її товстими пальцями за це волохате вухо й тицьнув під ніс здоровенного червоного кулака.
— Між нами дівчатками. Ще раз пискнеш — повішу на отій мотузці догори ногами.
І Роза Семенівна, не пискнувши, розчинилась у пітьмі.
А вельми втішений собою Хома кинув незнайомці з порога «привіт», недбало жбурнув портфель на диван і пішов мити руки. А відтак він, захлинаючись, розповідав, як спустив Розу Семенівну із східців, заїдав промову борщем, гордо випинав груди од власної відваги. Потім пив міцний чорний чай перед телевізором, переповідаючи незнайомці усі свої новини і тривоги, казав, що написати працю він, звичайно, напише, але жодна друкарка не візьметься таку купу матеріалу впорати за місяць. Незнайомка в’язала на шпицях
