Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
Видобувши з тридцять сьомого тому енциклопедії заповітну ощадну книжку, він похапцем зібрався в місто. Та в кінці галереї його ніби з ночі вже чатувала, по-хлопчачому висівши на поручнях, Роза Семенівна. Вона смалила довгу дамську папіроску з ментоловим димком.
— Привіт, старий, — кинула вона розв’язано. — Ну, як у вас? Усе нормально?
— У нас — зер гут, — сказав Хома. — А у вас?
— Так собі. Цей новий головреж всі ролі віддав своїм фавориткам. Вони, мовляв, молоді. А про мене й не згадали. Я не вимагаю багато. Мені аби повисіти на сцені догори ногами. Але ці інтригани бояться мого успіху в публіки. Скрізь, скрізь сама мафія.
— Даремно ви так. Це вам здається, — щиро сказав Хома. — Все залежить від таланту.
— Ну? — здивувалась Роза Семенівна, спльовуючи папіроску. — Вперше від вас чую. Дякую за розумну пораду.
— На здоров’я, — сказав Хома.
На вулицях було людно. У найближчій ощадкасі Хома отримав двісті карбованців готівкою, потім, повагавшись, ще сто. Відірвав од синеньких «Жигуликів». Знайте нашу доброту.
На десяту була призначена зустріч з керівником. Хома. катастрофічно запізнювався, але зовсім не хвилювався з того. Зачекає. Вони потрібні один одному. Неоступінений аспірант — це не поганий учень, а поганий вчитель.
І справді, на кафедрі, в порожній аудиторії, його чекав знервований доцент Половинчик, мерзлякувато кутаючись у триметровий шарф. Чекав, як хворий зуб на невідступний біль.
— Нарешті, нарешті, зволили явитись. Думай тут за вас. Страждай. Вам що? Безголовому меч не страшний. А у мене план…
— Вас ніхто не примушує, — холодно сказав Хома, відчуваючи, як набридло йому бути вічним школярем.
— Чорт, і звідки ж тут дме? — Його керівник занепокоєно озирнувся. — Заздрю вашому спокоєві.
— Чиста совість — найкраща подушка, — сказав Хома, поглядаючи вгору.
— Слухайте, — й собі глянув туди керівник, — а у вас там нікого?..
— Ні, — сказав Хома, показавши очима вниз. — Тільки там.
— Ну, тоді нічого не розумію. Звідки дме? Хоч би вікна позаклеювали. Нежить замучує.
— А ви каланхое в ніс капніть, — порадив Хома.
— Так, зрозумів, — пробормотав керівник, шанобливо озираючи Хому, й витяг з «дипломата» дрібно списані папірці. — Ви в усьому звинувачуєте мене. Сам завів, сам виводь, хе-хе. А ви мені подобаєтесь… Ось тут деякі мої думки. Так, дрібнички. На дисертацію вистачить. Для себе беріг… Значить, кажете, бере він кийок та як учеше козу… Ну, психолог, ну, молодець! Скачи, значить, враже…
— Спасибі, але мені нічого не треба, — сказав Хома, рішуче відсовуючи милостиню. — Я сам.
— У нас сам ще ніхто нічого не зробив. У нас колектив завжди приходить на допомогу, — ядуче всміхнувся керівник.
— А я зроблю, — вперто сказав Хома, даючи зрозуміти, що його аудієнція закінчена.
— Тільки затямте: щоб було надруковано без жодної помилки. Інакше я умиваю руки.
— Вірю, — сказав Водянистий. — До побачення.
На вулиці він уперше за багато років дихнув на повні груди. Незрозуміла сила розпирала його. Він би перестрибнув зараз через триметровий паркан, пробив би власним лобом небесну твердь, поцілував би першу ж зустрічну дівчину. Тіло було те саме, а сила в нім інша.
У бібліотеці він замовив на завтра цілий віз літератури. Зманіжена бібліотекарка кисло приймала від нього бланочки, щось невдоволено бурмотіла під ніс, та, коли зустрілась поглядом з Хомою, ожила, ніби її ввімкнули в електричну мережу. Ручка забігала, телефон задзвонив, і вона кокетливо проспівала:
— Ми вас чекаємо завтра. Зранку все буде. Як для вас…
З бібліотеки Водянистий рушив до універмагу.
На поверсі «Все для жінок» йому вдалося придбати все для жінок. У взуттєвій секції на нього чекали португальські чобітки. В кутку він натрапив на візок, з якого тільки-но почали давати фірмові сукні. Нарешті, помулявшись, він зайшов до секції жіночої білизни. З повагою озираючи ціни, він розгублено блукав поміж пеньюарів та іншої дещиці. Хома ніколи не гадав, що гарні жінки такі недешеві «в експлуатації». Незнайомці треба було щось незвичне, повітряне, як вона сама. Для такої нічого не шкода. Але що вибрати? Хома ведьмідькувато тупцював серед цього білопінного моря. Та до нього вже пливла розкішна капітанша секції:
— Вам що, молодий чоловіче?
— Та… одяг для нареченої, — видушив з себе.
— А яка вона?
— Така, як ви в свої сімнадцять літ, — зненацька для себе мудро відповів Хома.
І йому дібрали цілу в’язанку барвистих пакетів.
— Ех, сама б заміж за такого лицаря пішла, — кокетливо усміхнулась завша. — Запросите на весілля?
Хома пообіцяв. Видно, щось нове оселилось у ньому, бо все йому вдавалось саме собою. Можливо, безглузда, щаслива, наївна посмішка? Він знайомився з дорослими людьми так швидко і безпосередньо, як діти з дітьми. І ці контакти дарували з’єднаність з усім світом, де терен дарував ягоди без колючок, де душі ще не одяглись у кору відчуженості.
З горою пакунків, надзвичайно втішений собою, хмільний від любові до людей, Хома подався з магазину. Він уявляв незнайомчине обличчя і світився від того внутрішнім сяєвом. Проста істина спала йому на думку: дарувати — то примножувати. Адже клітина, ділячись навпіл, водночас і примножується.
Під входом в універмаг на гранітному цоколі сиділа зморшкувата старенька й мовчки, тужливо дивилась на магазинну метушню. Вона щось говорила до людей, губи її дрібно ворушилися, але ніхто в багатомільйонному місті її не чув. Під цим журливим поглядом Хома аж спіткнувся:
— Чого вам, бабуню?
Бабуня зашелестіла щось про своє життя, про старість, горенько, лихих синів та невісток, а потім, глянувши Хомі просто в душу, безнадійно додала:
— Вийшла оце з лікарні, а додому доїхати немає за що.
Іншим разом Хома б тільки скривився, а тепер рішуче вийняв з кишені металевого карбованця, думаючи: як же іноді просто можна допомогти людині. Знайте мою доброту.
Він сів у тролейбус, озирнувся,
