Поправка на Ікс - Валентина Миколаївна Журавльова

перешийків (наприклад, у Берінговій протоці, між Азією і Америкою). Більше того: він планував зміну клімату шляхом створення захисних бар’єрів, що відкидали б холодні течії. Нарешті, він передбачав у майбутньому створення нових територій у наперед вибраних сприятливих кліматичних умовах. “Ви ж звикли до штучних морів та озер, — говорив він мені того вечора. — Яким фантастичним здавався колись проект повернення сибірських річок і створення моря в Сибіру! Тепер це вже реальність… Наступний етап — створення штучних островів. Людина перекроїть океан так само, як перекроїла материки…”

“Пам’ятаєте, як Брюсов описує загибель Атлантиди? — спитав того вечора Завітаєв. — Є в нього вірші… закінчуються вони так:

Дерзко умы молодые

Дальше, вперед посягнули,

К целям запретным стремясь…

Грозно восстали стихии,

В буре, и в громе, и в гуле

Мира нарушили связь.

Пламя, и дымы, и пены

Встали, как вихрь урагана;

Рухнули тверди висот;

Рухнули башни и стены

— Все. И простор Океана

Хлынул над Городом Вод!

Я пам’ятала ці вірші. Атланти “все, що можливо, осягнули”, і їх спіткало лихо.

“От бачите, — підхопив Завітаєв. — Надто багато знали — і тому загинули. Це повторив і Олексій Толстой в “Аеліті”. В цьому, якщо хочете, криється вся філософська основа міфу про Атлантиду. А мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — і тому створили новий материк, створили Атлантиду”.

Того вечора ми розійшлися, ні про що не домовившись. Але повернутися до роману я вже не могла. Проблема пошуків міфічної Атлантиди поблякла перед сміливістю ідей Завітаєва. До речі, Завітаєв ще тоді сказав мені, що перший-ліпший штучний острів назве Атлантидою…

Відмовитись від майже написаного роману було нелегко. Я спробувала повернути сюжет — нічого не вийшло. Спробувала ввести нових героїв, передусім самого Завітаєва, І знову нічого не вийшло. Тоді я відклала цей рукопис майже на два роки. Потім мене розшукав Завітаєв. Цього разу ми говорили дуже мало. Завітаєву не довелося мене переконувати. Того ж дня ми вилетіли до Владивостока. А ще через добу були на борту “Дінго”. Рукопис я все-таки взяла з собою…

* * *

— Та-ак, — сказав Ревзін, дослухавши розділ. — Так.

Він акуратно зібрав у портсигар покришений тютюн.

— Як це у вас там про Завітаєва мовиться?.. Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Я прочитала:

“Уявіть собі д’Артаньяна, але не молодого, з “Трьох мушкетерів”, а сорокарічного, з твору “Через двадцять років”, як завжди, честолюбного, але вже такого, що навчився порівнювати бажане з досягненним. Заберіть борідку, але залиште проникливий погляд гострих очей, залиште худорляве, енергійне, різко окреслене обличчя І хижий гачкуватий ніс. Замініть мушкетерський камзол на шкіряну куртку, а шпагу — на логарифмічну лінійку…”

Ревзін розсміявся.

— Знаєте, лінійка — це зовсім невдало. А втім, не в цьому справа. Тут усе — чисто зовнішнє.

Я спробувала заперечувати.

Ревзін ввічливо посміхався, покашлював, хитав головою. Потім сказав:

— Завітаєв справді не терпить перешкод. У дусі д’Артаньяна. Але за вашим Завітаєвим стоїть не рота мушкетерів, а наука й техніка двадцятого століття. Уявляєте цю силу? Д’Артаньян хотів влади, слави, багатства. А чого хоче Завітаєв? Виконати план експедиції? Мало! Забезпечити щастя прийдешніх поколінь? Мабуть, забагато! Справжній Завітаєв десь посередині. Тут складний сплав з багатьох, навіть суперечливих складових. І головне — впевненість, величезна впевненість! Ви звернули увагу — Завітаєв ніколи не сумнівається. Тут є над чим подумати… До речі, в яких це скафандрах ваші герої шукають Атлантиду?

— В надміцних.

— У над… яких?

— У надміцних скафандрах, — повторила я.

Ревзін усміхнувся:

— Ось у цьому вся штука! Вам здається, що досить додати слово “над” — і все пояснено… Скільки цих “над” у сучасній фантастиці! Надшвидкісні, надмогутні, надміцні…

— Пробачте, я не заважатиму?

Я не помітила, як до відсіку зайшов Завітаєв. Він стояв біля дверей, глибоко засунувши руки в кишені штанів, і іронічно поглядав на нас.

— Роботи підходять до кратера вулкана, — неголосно сказав Завітаєв, — Якщо це не перешкодить обговоренню споконвічних питань…

— Не перешкодить, — відповів Ревзін.

Ми пройшли до сусіднього відсіку; тут були прилади керування роботами-водолазами. На вузенькому, наче приплюснутому екрані світився, розмірено погойдуючись, яскравий промінь. Це працював телепередавач, установлений на одному з роботів. Швидкість спуску була велика, і я не могла розгледіти глибоководних риб, які потрапляли у промінь. Вони прокреслювали екран срібними смужками — і раптово зникали.

— До кратера триста метрів, — сказав оператор, який сидів за пультом керування.

Це був молодий хлопець років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Він говорив перебільшено твердо, але час від часу машинально облизував губи. Він хвилювався. А втім, усі ми хвилювалися. Ретельно розроблений Завітаєвим план був під загрозою.

* * *

Тут мені доведеться сказати кілька слів про ситуацію, що склалася.

Земна кора значно тонша під океаном. Тому вибір дна океану для першого штучного виверження був цілком зрозумілим. Але Завітаєв пішов на таке: він вирішив вести роботи з кратера погаслого підводного вулкана. Це скоротило шлях до магми.

У Тихому океані багато старих підводних вулканів. Після довгих досліджень Завітаєв вибрав один, який він назвав Плутоном. Глибина океану в цьому місці досягала п’яти кілометрів. Плутон мав висоту близько двох кілометрів. Жерло кратера, заповнене водою, опускалось на глибину восьми кілометрів, тобто було нижче від дна океану на шість кілометрів. За півтора року автоматичні бурові установки, змонтовані роботами-водолазами, пройшли ще сім кілометрів. Решту повинен був зробити спрямований вибух. Підготовка до вибуху вже закінчувалась, коли сталося нещастя з першою парою роботів. Опустили ще двох роботів — ті теж загинули. Потім ще два… Тепер до кратера Плутона наближалися два останніх роботи. Більше на човні і на базі їх не було.

Промінь на екрані телевізора вперся в плоску темну