Поправка на Ікс - Валентина Миколаївна Журавльова

— Так.

— Далі. Ви пам’ятаєте час експерименту?

— Так.

— І спрямування антени?

— Запис провадився автоматично, з поправками на качку. Цифри не зовсім точні.

— Нічого. Візьмемо середні значення. Напишіть ці цифри. Ось папір… Прекрасно! — Шорін узяв аркуш. — А тепер подивимось, чи є в цьому напрямку близькі до нас кратні системи із зорями тих спектральних класів, про які ви казали. Об’єктивна перевірка?

Смоліна відповіла дуже тихо.

— Так.

Шоріну стало шкода її, і він сказав:

— Ви не хвилюйтеся. Не треба. Якщо навіть ви помилились…

— Ні! — перебила Смоліна. — Це не помилка. Шорін мовчки пішов до книжкових шаф. Дістав книги. Смоліна сиділа не обертаючись. Він довго перегортав довідники. Потім вернувся до столу. Мовчки сів.

— Ларисо Павлівно…

Вона зрозуміла: щось сталося. Шорін дивився кудись у простір, мимо неї.

— Ларисо Павлівно, це Міцар, середня зірка у хвості Великої Ведмедиці. Відстань двадцять п’ять світлових років. Шестикратна зоряна система. Колір зірок збігається.

— Отже… — тихо мовила Смоліна.

— Ви бачили рослини, що змінюють забарвлення, — вів далі Шорін. — Мені здається… я майже певен… Ви розумієте, на планеті, що має шість сонць, своєрідні умови.

Шорін підвівся, пройшовся по кабінету.

— Так, — сказав він, — дивний світ. Світ мінливих барв. На небі шість кольорових сонць. Вічний день… і кольорові напівтіні. Повітря, вода, рослини, грунт — усе це весь час, щосекунди змінює забарвлення… Фантастичний танок барв…

— Отже, тепер будуть організовані пошуки зоряного зет-ритму? — спитала Смоліна.

Шорін вернувся до столу. Поглянув на Ларису, і в очах його раптом блиснула така сама пустотлива іскринка, яка була раніше в очах дівчини.

— Слухайте, а чому ви самі не догадались отак перевірити? — спитав Шорін і тут же подумав, що це несправедливо: вона біолог, і думка, проста для нього, Шоріна, не така вже проста й очевидна для неї.

Йому було б неприємно, якби вона почала виправдовуватись. Але вона промовчала.

— Пошуки провадитимуться, — сказав Шорін. — І, крім того… Розумієте, Ларисо Павлівно, не все залежить від мене, але, очевидно, доведеться подумати про надсилання наших сигналів туди, до Міцара.

— Це неможливо, — поспіхом сказала Лариса. — Потужність наших установок настільки мала…

— Нічого, — спокійно перебив її Шорін. — Одна дуже… як би це сказати… дуже смілива дослідниця навчила мене вносити поправку на ікс, поправку на те, що буде відкрито… Я і вношу цю поправку.

Шорін провів Ларису до дверей кабінету. Потім, коли за дверима стихли кроки, оглядівся. Кабінет здався йому великим, занадто великим.

…Це розповідь про шляхи пізнання; до речі — даруйте мені, але чому люди вважають, що пізнання — щось страшенно нудне?

Карел Чапек

Вітер жене над океаном отари сірих хмар. Вони проходять низько, зачіпаючи щогли корабля, зливаються з димом вулкана і зникають за горизонтом.

Десь осторонь лишається Атлантида. Її не видно з вікна каюти. Але час від часу долинає розкотистий, неприродно тривалий грім — це бушує вулкан. Потоки лави обрушуються в океан, і порізана блискавками завіса пари, диму, попелу ховає Атлантиду.

“Іркутськ” двічі намагався підійти до острова — і щоразу невдало. Треба чекати. Виверження скінчиться, лава затвердіє, і вітер розвіє хмари попелу. А поки що треба чекати.

Я ходжу по каюті і згадую.

Це сталося три місяці тому. Вранці з-за горизонту виповзло багрове розпливчасте сонце. Ревзін, який стояв біля мене на містку підводного човна, сказав: “Зранку сонечко червоне — в моряка душа холоне. “Прикмета правильна. Ураган буде”.

Ураган почався десь опівдні.

На півдні з’явилася кошлата хмаринка, швидко розрослася, заволокла небесну блакить багряно-чорним покривалом. Вітер розколов дзеркальну гладінь океану, спучив сіро-фіолетові горби хвиль. Глухо, з стогоном, виючи, насувався циклон.

“Дінго” занурився на глибину півтораста метрів. Урагану тут майже не відчувалося. Тільки тепер я зрозуміла, чому Завітаєв провадить основні роботи з невеличкого і тісного підводного човна, а не з лайнера “Іркутськ”, головної бази експедиції. А втім, треба мати міцні нерви, щоб працювати, не звертаючи уваги на зловісну тишу, що порушується тільки шипінням повітря у трубах, переривчастим гулом двигунів, неголосними і тому особливо напруженими командами.

В шлюзовій камері готувалися до спуску двох ще вцілілих роботів-водолазів. Я не сумнівалася, що вони загинуть, як і шість попередніх. Але мене ніхто не питав.

Я протиснулась у носовий відсік, що правив нам за кают-компанію. За вузьким металевим столом сидів Ревзін. Напередодні ми домовилися, що я прочитаю йому ще кілька розділів з рукопису роману.

Я добре знала, що роман цей ніколи не буде дописаний. Після зустрічі з Завітаєвим багато що змінилося. Я вже сумнівалась в існуванні Атлантиди. Завітаєв все ж таки зумів прищепити мені свої ідеї. Але справа була не в романі. Просто Ревзін умів слухати. Це велике мистецтво. В усякому разі, з погляду письменника.

Широкоплечий, важкий, на перший погляд, малорухливий, Ревзін діставав з просторої кишені комбінезона великий жовтий шкіряний портсигар, розкладав на столі тютюнове листя (йому прислали його звідкись з-під Полтави), згортав у трубки й не поспішаючи різав своїм гострим, мов бритва, водолазним ножем. При цьому він уважно слухав мене і — я примітила, — коли йому подобалось, відсував покришений тютюн, тихенько постукував колодочкою ножя об стіл. Якщо ж, на його думку, щось було не так, він морщив широке обличчя, щулив вузенькі з хитринкою очі, пригладжував ріденьке, коротко підстрижене сиве волосся.

Ревзін був майже вдвічі старший за мене.