Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
Але всі рекорди по довгожительству б’ють рослини. Якщо в деяких з них життя може обчислюватися кількома тижнями (як в ерофіли весняної), то інші — ого-го! Яблуня — 100, каштан — 250, вишня, черешня, шипшина, чорниця, брусниця по 300, сосна, ялина — 400, дуб, липа, ялівець, груша, фісташка до 1000, кедр — 3000 років! А ось австралійська мікрозалія росте собі та й росте — кілька тисячоліть. Секвоядендрон гігантський шумить собі гіллям до 5000 років! Баобаб — до 5000 років! Болотяний кипарис — до 6000 років!
На тлі цих досягнень вік людський, що його не всі представники Хомо сапієнса й долають — 100 років, аж занадто куций. Та і його рідко — надто рідко — кому вдається досягнути!
Створив Господь людину, розповідає легенда, записана в Куп’янському повіті, — і призначив їй жити на землі всього лише тридцять літ; створив і звірів, і призначив і їм вік: віслюку, верблюду й собаці — також по тридцять років. Людина жила собі на землі, розкошувала й нічого не робила, тільки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вік. Пожив, пожив віслюк та й каже: «Як оце мені мучитися всі тридцять літ у праці та горі — не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу, щоб зменшив мені віку». Бог зняв з віслюка десять років і думає: кому їх віддати? Раптом з’являється людина й просить додати віку. Бог і віддав їх людині. Отож, виходить, після тридцяти років людина живе вже ослячий вік. Пожив собі, пожив і верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш, тягаєш на собі, нема спокою ніколи! Не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу зменшити мені віку». Бог зняв і з верблюда десять років і думає: куди їх діти? Коли приходить людина й каже: «Я на землі не живу, а пишаюсь мов квітка. Нічого не роблю, всі звірі слухають мене, птахи втішають співами. Одне тільки горе: лишилося мало жити!» Бог і верблюжих десять років віддав людині. Виходить, після сорока років людина живе вже верблюдячий вік.
Пожив, пожив собака та й каже: «Погано на світі жити! Оце як мені на холоді й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу більше жити, піду до Бога й попрошу збавити віку». Бог і з собаки зняв десять років і думає: куди їх діти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити мені є де, й ходити є в чому, і їсти можу, що лиш схочу, і над звірами й птахами верховоджу, вік лише мій короткий». Бог і собачі десять років віддав їй. Таким чином, після п’ятдесяти років людина живе вже вік собачий…
Ця малопоетична, простецько-грубувата легенда вочевидь створена людьми тяжкої підневільної праці, безпросвітної та нужденної — звідси й такий безнадійний песимізм в цьому переданні, зневіра і скепсис із злим сарказмом, і взагалі, неприваблива оцінка людського життя (собачий вік), що насправді є найбільшим благом людини — життя. Тому життя все ж таки має приносити (зрештою, життя, як по великому рахунку, це безперервна щодення боротьба, переборення труднощів, утвердження себе) світлу радість та оптимізм, віру в кращу долю — інакше для чого тоді й жити. Тяжка праця була, є і буде, а жити треба. І бажано свій вік, а не собачий. Зрештою, сонце світить, негода змінюється гарною дниною, місяць чарівно сяє і в його світлі зустрічаються (за будь-яких економічних, політичних чи суспільних формацій) закохані, створюються молоді сім’ї і народжуються діти — життя триває і в цьому його неймовірна радість. А легким… легким воно не було ніколи. І — не буде. Попри, попри все. В цьому й полягає його особливість. Негаразди випадають на долю кожного покоління, у кожному житті… Хоча з точки зору еволюції (процес зміни, розвитку кого-, чого-небудь, форма розвитку, що полягає в безперервній і кількісній зміні, яка підготовляє якісну зміну) все тут на місці, адже людина має народитися (з чорного небуття, де немає ні світла, ні часу, ні простору) у білий світ, досягти статево зрілого віку, залишити потомство і, вичерпавши себе, зійти з арени, уступивши її іншим поколінням.
Щодо людського віку та його особливостей, то вони такі. (У біології вік — період часу від моменту народження організму до даного або будь-якого іншого відліку відлічуваного моменту, простіше смерті):
Новонароджений — 1-10 днів; немовля — 10 днів — 1 рік; раннє дитинство — 1-3 роки; перше дитинство — 4-7 років (хлопчики), друге дитинство — 8-12 років (хлопчики); 8-11 років у дівчаток; підлітковий вік — 12-16 років (хлопчики), 12-15 років дівчатка; юнацький вік — 17-21 рік (юнаки), зрілий вік — 16-20 років, дівчатки; І період — 20-35 років чоловіки, 21-35 років жінки; ІІ період — 36-60 років, чоловіки, 35-55 років жінки; похилий вік — 61-74 роки, чоловіки, 56-74 роки жінки; старечий вік — 75-90 років, чоловіки й жінки, довгожителі — 90 років і більше. Всього лише.
Хоч вже сьогодні вважається, що верхня видова межа для людини — 115-125 років. Хоча міцність (запас міцності) в людині закладений на 150-200 років. Тож сподіваємося, — а що нам лишається робити? — що в майбутньому (але, мабуть, не близькому та нічого — почекаємо) вік людський з розвитком науки і техніки, медицини й генної інженерії, коли будуть подолані різні сердечні недуги, рак та інфекційні хвороби, коли покращиться санітарно— гігієнічна ситуація, так ось тоді вік людський і справді сягне 150-200 років. Але й це не межа — за умови, що людство вціліє і не знищить себе в ядерній війні протягом найближчого мільярда років. Тоді народжені на початку одного століття завершуватимуть своє життя в кінці другого чи й на початку третього. І хай це буде теж не безсмертя, та все ж… Це вже буде щось, від якого людство «танцюватиме» далі.
