Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
Взагалі, колонізація для землян відома здавна. Процес заселення і господарського освоєння земель своєї країни («внутрішня колонізація») відбувався в Західній Європі в XI-XIII ст. У XIII-XV ст. російськими людьми були колонізовані райони Півночі, пізніше — Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Причорномор’я, Північний Кавказ. Організація ж поселень, переважно землеробського плану за межами своєї країни — це вже зовнішня колонізація, переселенська. Почалася вона з кінця 3 тисячоліття до н. е. ассирійцями; в 1-му тисячолітті виникли античні колонії. Жвавіша колонізація територій на інших континентах почалася в епоху Великих географічних відкриттів, коли утворювалися переселенські колонії в Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці тощо.
У Київській Русі незаймані землі (внутрішня колонізація) почали заселяти у IX-XII ст. Особливо цей процес посилився вже в Україні починаючи з ІV (інтенсивніше століттям пізніше). Рятуючись від панської неволі, українське селянство масово втікало на південь, у пониззя Дніпра в незаймані, що тоді здавалися дикими, безкраї степи, де й засновували слободи (від «свобода», селища, де живуть вільні від феодальної залежності люди). Так зароджувалося славне, ніким не скорене українське козацтво, що досягло своєї величі вже в часи Запорозької. Січі.
«Українські степи вабили людину своїми неліченими багатствами. Але в той же час вони боялися їх. Людину лякали не тільки бездоріжжя, звірі, гади та отруйні мухи. Найбільшим, найнебезпечнішим ворогом були татарські хижаки. Проте, здавалося, і від цього ворога було легше відбитися, як від панів.
До широких українських степів і прямували втікачі.
Зрозуміло, нелегко було втекти від пана. Панські посіпаки пильно наглядали за селянами. Як тільки хтось тікав, зараз же посилали погоню. І горе чекало того, хто попадав до рук безжалісних гайдуків. Якщо пани не могли переслідувати втікачів— селян власними силами, то зверталися за допомогою до державної влади. Тоді воєводи, старости й інші урядники посилали за втікачами озброєні загони. Ось чому тікали завжди тільки наймужніші й найвідважніші люди, саме ті, кому воля була дорожчою за життя, хто не боявся не тільки дати збройну відсіч панам, але й сміливо йшов у степ назустріч татарським загарбникам.
Готувалися до втечі з великою обережністю. Радилися таємно, домовлялися, обирали отамана, заготовляли харчі, риштували вози в далеку дорогу. Брали з собою все сільськогосподарське знаряддя і ремісничі інструменти, а також мережі ловити рибу, пастки та всякі причандалля, щоб полювати на звіра. Звичайно, всі старалися озброїтись найкраще — луками, рушницями, шаблями, списами. А хто цього не мав, той брав просто дубового кия.
Валки втікачів виїздили в дорогу навесні, саме тоді, коли просихала земля вже вкривалася травою. Їхали з великою пересторогою, висилаючи у всі сторони дозорців. На ночівлі обирали затишне місце у балці або під гаєм. Тут ставили вози один до одного у вигляді чотирикутника, всередину якого іноді заганяли худобу й коней. Заглиблювалися далеко в степ, куди, здавалося, вже ніколи не зайдуть пани й урядники, оселялися. Під селища обирали місця в глибоких балках і байраках, біля степових річок.
Оселяючись на нових місцях, утікачі вважали себе за вільних людей і називалися козаками.
… Поява козацтва оживила малолюдні степи. З величезними зусиллями орали козаки цілину, вкриту рясною тирсою і терниною. Щоб перетворити царину з її буйною дикою рослинністю на квітучі лани, треба було орати плугом, в який впрягали дві-три, а то й чотири пари волів. Козаки прокладали дороги в невідомих раніше місцях, будували мости через безіменні річки, розводили сади. В безмежному степу, де раніше тільки шелестіла тирса та буйний вітер гойдав сиві голівки татарнику, а в синій височині клекотіли орли, з’явилися ниви золотистої пшениці, ячменю, молочно-білі лани гречки, ділянки льону, конопель. Цей розкішний килим, створений вже не природою, а невсипущою працею козацтва, слався довкола селищ, де зеленіли городи, вишневі та яблуневі садки, біліли привітні хатки. На степовому дозвіллі козаки поклали початок не тільки землеробству: тут почало розвиватися скотарство й різні промисли — рибальство, мисливство, селітроваріння». — В. Голобуцький, «Гомін, гомін по діброві».
Чи в Миколи Васильовича Гоголя, пригадуєте сторінки його безсмертного «Тараса Бульби»:
«Степ щодалі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по немірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено— золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущавині. Біля тонкого їх коріння шугали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої у траву. Крик табунів диких гусей, що сунув стороною, відгукувався бог знає в якому
