Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Ти не до кінця обдумала запитання, — сказав Каннінґем. — Ми ж не говоримо про якогось зомбі, який вештається околицями, витягнувши вперед руки і бурмочучи математичні теореми. Розумний автомат зіллється з тлом. Він спостерігатиме за людьми навколо, імітуватиме їхню поведінку, поводитиметься, як і всі решта. І весь цей час не усвідомлюватиме, що робить. Не усвідомлюватиме навіть власного існування.

— Але навіщо йому завдавати собі клопоту? Що спонукатиме його до цього?

— Коли ти відсмикуєш руку від відкритого полум’я, то яка різниця, робиш ти це від болю чи через якийсь алгоритм зворотного зв’язку, що наказує відсахнутися, коли тепловий потік сягає критичної температури? Природний відбір не переймається мотиваціями. Якщо мімікрія збільшує шанси на виживання, то природа віддасть перевагу тим, хто мімікрує краще. Підтримуй ілюзію достатньо довго — і ніхто не помітить такого зомбі серед натовпу. — Знову запала тиша: біолог щось жував. — Він навіть може брати участь у розмові на кшталт нашої, писати додому листи, копіювати людські почуття, не маючи ні найменшого поняття про власне існування.

— Ну, не знаю, Робе. Це здається якось…

— О, маскування не обов’язково буде бездоганним. Наш персонаж може виявитися надміру балакучим або ж час від часу скочуватися до розлогих пояснень. Але ж справжні люди також так поводяться, хіба ні?

— І згодом зовсім не лишиться справжніх людей. Тільки роботи, які вдають, що їм не байдуже.

— Можливо. Це залежить також від динаміки чисельності населення. Але мені здається, що якщо автомати й позбавлені чогось, так це насамперед співчуття; якщо насправді ти не можеш відчувати, то не можеш і співчувати іншому, навіть якщо намагаєшся вдавати, що тобі не байдуже. У зв’язку з цим цікаво відзначити величезну кількість соціопатів у вищих ешелонах влади. Наскільки безжалісність і крайній егоїзм вихваляються в стратосфері, настільки ж будь-хто, хто виявить такі риси на Землі, ризикує потрапити за ґрати разом з реалістами. Неначе суспільство модифікується зсередини.

— Ой, та годі тобі. Суспільство завжди було доволі… Зачекай, ти хочеш сказати, що світова корпоративна еліта позбавлена свідомості?

— Господи, ні. Зовсім ні. Певно, вони тільки ступили на цей шлях. Як шимпанзе.

— Так. Але соціопати погано маскуються.

— Може, ті, кому поставили офіційний діагноз, і не дуже вправні. Але вони за визначенням становлять нижчий сорт. Інші ж надто розумні, то ж їх так просто не спіймаєш. А справжні роботи впоралися б іще краще. Окрім того, коли ти стаєш достатньо впливовим, то більше не мусиш поводитися, як інші люди. Це інші люди починають поводитися, як ти.

Саша свиснула.

— Ого. Бездоганний лицедій.

— Чи не дуже бездоганний. Схоже на одного нашого знайомого?

Цілком можливо, вони говорили про когось іншого. Але це було найближчим до прямого посилання на Сірі Кітона з усього, що я почув за довгі години підслуховування. Ніхто інший не згадував про мене, навіть побіжно. Статистично це було малоймовірно, зважаючи на те, що я пережив у всіх них на очах; хоча б хтось мусив щось сказати. Можливо, Сарасті наказав їм не обговорювати цієї події. Не знаю чому. Але тепер стало очевидним, що принаймні певний час вампір контролював мою взаємодію з іншими. Тепер я заховався, але ж він знав, що я щось та підслухаю. Можливо, з певних причин він не хотів, щоб моє спостереження виявилося… забрудненим…

Він міг просто відключити мене від КонСенсусу. Але не зробив цього. А отже, він досі хотів, аби я був в курсі.

Зомбі. Автомати. Довбана свідомість.

«Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій бодай щось».

Він мені це сказав. Чи щось інше сказало. Під час нападу.

«Зрозумій, від цього залежить твоє життя».

Так, неначе він робив мені послугу.

А потім він лишив мене самого. І, вочевидь, наказав іншим зробити те саме.

«Ти чуєш, Кітоне?»

І він не відключив мене від КонСенсусу.

Сторіччя нарцисизму. Тисячоліття мастурбації. Від Платона до Декарта, до Докінза й до Ранди. Душі, агенти-зомбі й кваліа[91]. Колмогоровська складність[92]. Свідомість як божественна іскра. Свідомість як електромагнітне поле. Свідомість як функціональний кластер.

Я досліджував усе.

Веґнер[93] вважав свідомість коротким резюме. Пенровз[94] вловлював її у переспіві приручених електронів. Норретрендерс[95] називав свідомість полудою; Казим — витоком з паралельного всесвіту. Метцінґер[96] заперечував саме її існування. Штучні Інтелекти повідомили, що збагнули її суть, а тоді заявили, що не здатні нам її пояснити. Зрештою, Гедель[97] мав рацію: жодна система не здатна цілковито себе зрозуміти.

Навіть синтезисти не змогли її відтворити. Балки, що несли основне навантаження, просто не витримали напруги.

Я збагнув, що всі вони дещо випустили з уваги. Усі ці теорії, уся ця маячня, експерименти й моделі намагалися довести, що таке свідомість, але ніхто з них не пояснив, навіщо вона взагалі. Це нікому не було потрібно, адже й так очевидно, що свідомість робить нас тими, ким ми є. Вона дозволяє нам бачити красу й потворність. Вона підносить нас до величного королівства духу. О, було, звісно, кілька аутсайдерів — Докінз, Кіо, якісь письменники-графомани, що заслужили забуття, — які цікавилися причиною: чому не комп’ютер з плоті і нічого більше? Чому позбавлені свідомості системи за визначеннями нерозумні? Але їхні голоси ніколи не здіймалися над натовпом. Цінність того, ким ми є, була такою банально очевидною, що ніхто й ніколи по-справжньому не ставив її під сумнів.

І все ж у головах лауреатів і кожного стурбованого п’ятнадцятирічного підлітка на планеті продовжували роїтися питання. Я лише хімія? Чи магніт в ефірі? Я є чимось більшим, ніж мої очі, вуха та язик; я — маленька людинка, що ховається за цими органами й визирає на світ ізсередини. Але хто ж тоді дивиться його очима? До чого все зводиться? Хто я? Хто я? Хто я?

Чорт, що за дурне запитання. Я міг би відповісти на нього за одну секунду, якби Сарасті не змусив мене зрозуміти.

Тільки загубившись, ми починаємо розуміти себе.

Торо

Ганьба випатрала мене й лишила порожнім. Мені було начхати, чи бачив мене хтось. Мені було начхати, в якому стані мене бачили. Цілими днями я кружляв у своєму наметі,