Сліпобачення - Пітер Уоттс

Дірка, нора. Сховок. Я пірнув усередину. Розірвана кість дохлою рибою вдарилася об край люка. Я скрикнув і звалився у барабан. Монстр не відставав.

Перелякані крики, дуже близько.

— Цього не було в плані, Юкко! Цього не було у клятому плані! — репетувала розгнівана Сьюзан Джеймс.

Аманда Бейтс гарикнула:

— Ану зупинися! Стій, нахуй!

Майор вискочила на палубу, щоб втрутитися в бійку. Вона налетіла згори — суцільні розігнані рефлекси й карбоплатинові накладки, — але Сарасті просто відсунув її вбік і продовжив наступати.

— То ось що ти мав на увазі? — кричала Джеймс із темного незрозумілого сховку. — Оце твоя попередня обробка?

Сарасті струснув мене.

— Ти тут, Кітоне?

Моя кров заляпала йому обличчя, наче краплями дощу. Я щось белькотів і плакав.

— Ти чуєш? Ти бачиш?

І зненацька я побачив. Враз усе набуло чіткості. Сарасті взагалі не говорив. Сарасті більше не існувало. Нікого не існувало. Я був один у величезному колесі, оточеному зробленими з м’яса об’єктами, що рухалися самі по собі. Деякі з них були загорнуті у шматки тканини. Дивні безглузді звуки долинали з дірок у їхній верхній частині. Були там і інші штуки: бугри, виступи й щось на кшталт мармурових кульок чи чорних ґудзиків, вологих і блискучих, встромлених у м’ясо. Вони виблискували, сіпалися й ворушилися, неначе намагалися втекти.

Я не міг збагнути звуків, які продукувало м’ясо, але чув голос нізвідки. То був наче голос Бога, і я не міг не розуміти його.

— Вилазь зі своєї кімнати, Кітоне, — шипів він. — Припини транспонувати, інтерполювати й аналізувати — чи як ти це називаєш. Просто слухай. Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій щось. Збагни, що від цього залежить твоє життя. Ти чуєш, Кітоне?

Я не можу розповісти, що сказав той голос. Знаю тільки, що я почув.

Ти ж так багато вкладаєш у нього, правда? Він підносить тебе над усіма сущими тваринами, робить тебе особливим. Гомо сапієнс — так ти себе називаєш. Людина розумна. А чи маєш ти бодай приблизне уявлення, що таке цей розум, яким ти так захоплено вихваляєшся? Чи знаєш хоча б, навіщо він потрібен?

Певно, ти гадаєш, що розум дає тобі свободу волі. Мабуть, ти забув, що сновиди розмовляють, водять машини, скоюють злочини і замітають сліди, перебуваючи весь час у несвідомому стані. Мабуть, ніхто не сказав тобі, що навіть ті, хто прокинувся, лишаються рабами, що заперечують реальність?

Зроби свідомий вибір. Поворуши вказівним пальцем. Надто пізно! Сигнал уже проминув лікоть. Твоє тіло почало діяти за півсекунди до того, як твоє свідоме «я» вирішило це зробити, бо «я» насправді нічого не вирішувало; щось інше запустило твоє тіло, надіславши гомункулу, що сидить у голові, лише коротку аналітичну записку (уже постфактум). Маленька людинка, пихата підпрограма, яка вважає себе особистістю, плутає взаємозв’язок з обумовленістю: вона читає записку й бачить, що палець ворушиться. А тому вважає, що одне надало руху іншому.

От тільки вона не головна. Ти не головний. Якщо навіть свобода волі існує, вона не вшанує такого, як ти.

Ну а проникливість? Мудрість? Потяг до знань, доведення теорем, наука, технології та суто людські заняття, які обов’язково мали б спиратися на фундамент розуму? Може, розум би й справді став у пригоді, якби наукові відкриття не зринали з підсвідомості, не поставали у снах, не сходили, як просвітлення, після нічного спочинку. Перше правило науковця, що зайшов у глухий кут: припини обдумувати проблему. Займися чимось іншим. Щойно ти перестанеш усвідомлювати проблему, рішення прийде само собою.

Кожен піаніст знає, що найкращий спосіб зіпсувати виступ — замислюватися про те, що саме роблять твої пальці. Кожен танцюрист і акробат розуміє, що потрібно відпустити розум і дозволити тілу діяти самостійно. Кожен водій авто прибуває на потрібне місце, не запам’ятовуючи ні зупинок, ні поворотів, ні доріг, якими діставався туди. Ви всі сновиди — байдуже, переживаєте творче піднесення чи втисячне виконуєте буденну роботу. Ви всі сновиди.

Навіть не згадуй про тривале навчання. Не заїкайся про місяці свідомих тренувань, які знадобилися для несвідомого виступу, чи про роки навчання й експериментів, що увінчалися покладеною в подарункову коробочку еврикою. Що з того, що всі твої уроки вивчені свідомо? Хіба це доводить, що немає іншого шляху? Уже понад сотню років евристичні програми вчаться на основі досвіду. Машини освоїли шахи, автомобілі навчилися керувати самі собою, статистичні програми висувають проблеми й пропонують шляхи до їхнього вирішення. А ти й досі вважаєш, що єдиний спосіб навчитися пролягає через розум? Ви кочівники кам’яної доби, що ведуть маргінальне існування у савані й заперечують саму можливість сільського господарства, тому що ваші батьки задовольнялися мисливством і збиральництвом.

Хочеш знати, навіщо потрібна свідомість? Хочеш знати, яку єдину функцію вона насправді виконує? Свідомість — допоміжні колеса на дитячому велосипеді. Ти не можеш побачити обидва аспекти куба Неккера водночас, тож вона допомагає тобі сфокусуватися на одному й ігнорувати інший. Ось такий трохи придуркуватий спосіб аналізувати реальність. Але ж завжди краще бачити усі сторони предмета. Ну ж бо, спробуй. Розфокусуйся. Це наступний логічний крок.

Ох, але ж ти не можеш. Щось тобі заважає.

І воно чинить опір.

Еволюція не має дару передбачення. Тільки складні системи здатні розробити власний порядок денний. А мозок махлює. Контури зворотного зв’язку розвиваються, щоб підтримувати стабільне серцебиття, але потім мозок піддається спокусі ритму й музики. Збудження, викликане фрактальними візерунками, алгоритми, якими послуговуються для вибору середовища існування, перетворюються на мистецтво. Задоволення, яке колись потрібно було крок за кроком здобувати, просуваючись шляхом еволюційного розвитку, тепер приносила марна інтроспекція. Естетика постає з трильйона допамінових рецепторів, і система виходить за межі звичного моделювання організму — вона починає моделювати сам процес моделювання. Споживає все більше обчислювальних ресурсів, тоне в нескінченній рекурсії й недоречних симуляціях. Як паразитичне ДНК, що проростає в кожному природному геномі, система зберігається, розмножується і не виробляє нічого, крім себе самої. Метапроцеси розцвітають, наче ракові пухлини, прокидаються і називають себе «я».

Система слабне, сповільнюється. Їй тепер потрібно більше часу для сприйняття — щоб оцінити вхідні дані, перетравити їх, обміркувати, як і личить розумному створінню. Але коли твій шлях перетинає паводок чи з трави вискакує лев, новомодна самосвідомість перетворюється на недоступну примху. Стовбур мозку впорається краще. Він бачить небезпеку, перехоплює керування тілом й реагує в сотні