Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

А страховище все наближалося. Здавалося, що потвора почала чути недалеко від себе незнайому, чужу істоту, ворога, її щупальці мелькали, наче блискавки, лапи ще ширше загрібали грунт, каміння відлітало в сторони, наче снаряди, вдаряючись із гуркотом об скелі.

«Припустити, щоб ця мерзенна потвора схопила мене і вбила? Ні, не бувати такому!»

Галя прицілилася якнайкраще. Вона обрала надійну ціль — у верхній частині голови тварини, між лютими її очима. Дівчина пам’ятала, що рани в голову звичайно бувають найсмертельнішими для тварин. Крім того, при такому прицілі вона встигне за кілька секунд випустити з гвинтівки в цю точку не менше десятка куль. Не промахнеться ж вона з такої невеличкої відстані!..

Потвора наближалася, її віддаляло від дівчини не більше як метрів п’ятнадцять-двадцять. Галя завмерла. її примружене праве око знайшло і тримало пряму лінію, що з’єднувала мушку на стволі гвинтівки і обрану нею точку на голові тварини між очима. Тепер хай стане трохи світліше, перед пострілом треба краще бачити…

— Стій, огидне страховище! — голосно крикнула дівчина.

Яскраві хвилі світла слухняно попливли печерою. Так, ціль узято вірно. Все добре видно.

Немов під час учбової стрільби, Галя акуратно натиснула на курок. Сухий постріл пролунав коротко й чітко — і відгукнувся довгою завмираючою луною в глибині печери. Щось ударилося об скелю, за якою лежала дівчина, впало біля неї разом з відбитими скалками каміння.

Галя глянула — і похолола. Це була її куля! Деформована, сплющена, проте це була вона. Значить, куля з гвинтівки не пробила череп потвори, відскочила від нього?.. Потвора зодягнена в панцир?..

Гаразд, нехай буде, що буде! В магазині є ще чимало куль, Галя знайде місце, куди їх всадити, в око, чи що… Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цілком вкрита невразливим панциром!

Постріли з автоматичної гвинтівки лунали один за одним, як короткі кулеметні черги. Галя вціляла вище і нижче, лівіше і правіше. Мусить же, мусить нарешті знайтися вразливе місце на тілі потвори!

Проте кулі й далі все так само відлітали назад, рикошетували, відбивали кам’яні бризки від скель печери. А розлютована тварина з гучним ревінням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальці звивалися в повітрі, наче довгі батоги, лапи з силою врізувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п’яти-шести метрах від дівчини, яка лежить за плескатою скелею…

Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетіла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить…

Руки дівчини похололи. Гвинтівка здавалася неймовірно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була підвести її і знову стріляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулі!..

Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломі на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вихопився в неї.

І немов відповідаючи на нього, загадкові камінці в стінах і склепінні печери спалахнули неспокійним, хвилястим світлом, яке залляло нерухому постать дівчини в скафандрі і занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.

присвячений описові подорожі в надрах Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках Галі Рижко, а також тим труднощам, які зустрів мандрівник під час цієї подорожі.

Ван Лун у роздумі стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Він оглянувся. В кількох метрах виднілося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зроблені живими істотами, як величезні нори. Та й Сокіл підтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радіопередавач Галі Рижко:

— Безумовно, якісь нори невідомих страховищ. Ван, це не природні печери! Дивіться, стінки пухкі, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини — і весь час підновлюють їх, розчищають.

Так, припустимо, що обидва круглі отвори в грунті є початками підземних ходів. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?

Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втішити їх, заспокоїти їх, вселити певність, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається від якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришів. Так говорив Ринді-ну і Соколу Ван Лун, так думав і він сам, доки не знайшов біля одного з цих отворів переносного радіопередавача Галі. А тоді напрям думок Ван Луна змінився, хоча він і не сказав про це жодного слова товаришам. Навіщо?

Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку він встиг щиро полюбити за її моторність, веселий характер, кмітливість і безпосередність, то Вадим Сокіл буквально не знаходив собі місця. Ван Лун ясно розумів: це була не тільки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось більше. І хоч би як приховував Сокіл свої почуття до дівчини, вони проривалися і в його збуджених запитаннях, якими він засипав Ван Луна, і в лагідних словах, якими він згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надій, — означало завдати йому глибокого суму.

Ні, поки ще можна на щось сподіватися, — говорити Соколові про тривогу Ван Луна було не слід. Досить і того, що Ван Луну з великим трудом і лише за допомогою Миколи Петровича вдалося