Володар Світла - Роджер Желязни
— Та це ще ген-ген коли буде, Теку. Може, переконаю тебе залишитися ще трохи?
— Ні, Куберо. Дякую, але капітан Ольвеґґ нетерпеливиться, щоб вирушити. Ми з ним відбуваємо разом.
— І куди ж ви?
— На схід, на захід... Хтозна, у котрий бік нас потягне... Скажи-но, Куберо, а хто нині володіє громовою колісницею?
— Спочатку вона, звісно, належала Шиві. Але Шиви більше нема. Нею довго користувався Брахма.
— Але Брахми більше нема. Небеса вперше без нього — а править-охороняє Вішну. Тож...
— Яма її збудував. Якщо комусь вона й належить, то йому...
— І вона йому без потреби, — договорив Тек. — Отож, гадаю, Ольвеґґ і я позичимо її для наших мандрів.
— Як це вона йому без потреби? Ці три дні після битви його й не бачив-то ніхто...
— Привіт, Ратрі! — сказав Тек, і в кімнату ввійшла богиня ночі. — «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно».
Він уклонився, а вона торкнулася його чола.
Відтак він зазирнув їй знизу в обличчя, і на один прекрасний момент богиня простяглася на весь простір, по долинах та по горах. Пітьму геть прогнала сяйвом...
— Мушу вже йти, — зазбирався він. — Дякую, дякую за благословення.
Він швидко розвернувся й рушив із покою.
— Зажди! — спинив його Кубера. — Ти згадував Яму. Де він?
— Шукай його в заїзді «Триголова вогнекурка», — кинув Тек через плече, — якщо таки мусиш шукати. Утім, мо’, ліпше було б почекати, доки він сам знайдеться.
Із цими словами Тек пішов.
Підходячи до Палацу Ками, Сем побачив, як несеться зі сходів Тек.
— Теку, доброго тобі ранку! — озвався він, але той не відповів, аж доки не наблизився майже впритул. Тоді різко загальмував і затулив очі, ніби від сонця.
— Пане! Доброго ранку.
— Куди квапишся, Теку? Випробував новеньке тіло й гайда обідати?
Тек пирхнув.
— Еге ж, владарю Сіддгартхо. Маю побачення з пригодою.
— Чув щось таке. Говорив з Ольвеґґом учора ввечері... Щаслива тобі путь!
— Хотів сказати, — мовив Тек, — що знав: ти переможеш. Знав, що знайдеш відповідь.
— Ну, це була не єдина відповідь, а лиш одна з можливих, і то не якась там видатна, Теку. Це ж була лиш дрібна битва. Вони б і без мене незгірш упорались.
— Я про все в цілому, — уточнив Тек. — Ти фігурував у всьому, що до неї призвело. Ти мусив там бути.
— Ну, певно, мусив... Так, напевно — мусив... Щось повсякчас знаходить спосіб притягти мене до дерева, куди ось-ось ударить блискавка.
— Доля, пане.
— Боюся, це радше епізодичні прояви соціальної відповідальності, а ще й деякі вправно допущені помилки.
— Що тепер пороблятимеш, владарю?
— Не знаю, Теку. Ще не визначився.
— Може, з нами? Їздити опліч світом? Шукати пригод?
— Дякую, ні. Я стомився. Можливо, попрошуся на твою стару посаду, стану Семом-архіваром.
Тек іще раз пирхнув.
— Ага, аякже. Ми ще побачимося, владарю. А поки що — бувай.
— Бувай... Слухай-но...
— Що?
— Нічого. Дещо у твоїй поведінці на мить нагадало мені одну особу, яку я колись знав. Не зважай. Щасти!
Він потис йому плече й пройшов повз. Тек побіг собі далі.
Господар сказав Кубері, що в них і справді зупинився пожилець, який відповідає опису, — другий поверх, кімната з боку двору, — але, можлива річ, турбувати його не слід.
Кубера піднявся на другий поверх.
На його стукання ніхто не відповів, тож він спробував відчинити двері.
Вони були на засуві, тож він у них загрюкав.
Зрештою почувся Ямин голос:
— Хто там?
— Кубера.
— Іди собі, Куберо.
— Ні. Відчиняй, інакше дочекаюсь тебе тут.
— Тоді дай мені хвилинку.
Трохи згодом він почув, як підняли засув, і двері відхилилися всередину на кілька дюймів.
— Перегаром не тхне, отже — краля, — виснував він.
— Ні, — відповів Яма, визираючи. — Чого хочеш?
— Дізнатися, що не так. Помогти, якщо зможу.
— Не зможеш, Куберо.
— А як ти знаєш? Я — теж винахідник, хоч, звісно, і трохи іншого штибу.
Яма ніби поміркував над цим, відтак розчахнув двері й відступив убік.
— Заходь, — запросив він.
Дівчина сиділа на підлозі перед купою всіляких предметів. Вона була ще зовсім дитя, стискала в обіймах буро-білого цуцика й дивилася на Куберу великими переляканими очима, аж доки він їй помахав і вона всміхнулася.
— Кубера, — сказав Яма.
— Ку-бра, — відповіла дівчина.
— Вона моя донька, — сказав Яма. — Її звуть Мурґа.
— Я й не знав, що маєш доньку.
— Вона недоумкувата. Мозок ушкодило.
— Від народження чи внаслідок переселення? — уточнив Кубера.
— Унаслідок переселення.
— Ясно.
— Вона моя донька, — повторив Яма. — Мурґа.
— Так, — погодився Кубера.
Яма впав біля неї навколішки й підібрав кубик.
— Кубик, — сказав він.
— Ку-бик, — відказала дівчина.
Він підняв ложку.
— Ложка, — сказав він.
— Лож-ка, — відказала дівчина.
Він підібрав м’ячик і показав його їй.
— М’ячик, — сказав він.
— М’я-чик, — відказала дівчина.
Він підібрав кубик і знову показав їй його.
— М’я-чик, — повторила вона.
Яма випустив його з руки.
— Поможи, Куберо, — попросив він.
— Поможу, Ямо. Якщо спосіб є, ми його знайдемо.
Він сів поруч і здійняв руки. Ложка ожила, сповнившись ложковості, м’ячик — м’ячиковості, кубик — кубиковості, і дівчина засміялась. Навіть цуцик, здавалося, вивчав предмети.
— Локапали не знають поразок! — заявив Кубера, а дівчина підібрала кубик і довго його розглядала — аж тут назвала.
Тепер уже відомо, що після Хайпура до Міста Небесного повернувся владар Варуна. Десь того ж часу почала розвалюватися система підвищування в небесній ієрархії. Кармовладців замінили розпорядниками переселення, а їхні обов’язки відокремили від Храмів. Перевинайшли велосипед. Звели сім буддійських кумирень. У палаці Нірріті влаштували художню галерею і Павільйон Ками. Дні Алунділа й далі святкували щороку, і тамтешні танцівники були незрівнянні. Пурпуровий гай стоїть і досі, його глядять вірні.
Кубера залишився з Ратрі в Хайпурі. Тек відбув з Ольвеґґом на громовій колісниці в невідомому напрямку. На Небесах запанував Вішну.
Ті, хто молився Сімом риші, дякували