Володар Світла - Роджер Желязни
— Аґні мертвий. Усі нові Аґні погинули після...
— Прагну. Знаю, Чанді. До першого складу команди я не належав. Райлд мене не вбив. Кішка-примара, що залишиться безіменною, постаралася добре, але недостатньо. І ось я повернувся з-поза Божого Мосту. Локапали обрали мене своїм очільником. Ми оборонимо Хайпур і розіб’ємо Нірріті — якщо Небеса допоможуть.
— Сем... Не може бути!
— Ну, то зви мене Калкіном, чи Сіддгартхою, чи Татхаґатою, чи Магасематманом, чи Ув’язнювачем, чи Буддою, чи Майтреєю. Утім, це таки я, Сем. Прийшов до тебе на поклін і перемовини.
— Про що йдеться?
— Небеса для людства були ще терпимі, але Нірріті — то зовсім інша історія. Яма й Кубера привезли в місто зброю. Ми можемо укріпити його й нашвидку розгорнути непогану оборону. Якщо Небеса долучать свою силу до нашої, на Нірріті під Хайпуром чекає крах. Ми підемо на це, якщо Небеса дозволять акселерацію та свободу віросповідання, а також покладуть край царюванню кармовладців.
— Чимало просиш, Семе...
— Перші дві умови — просто визнання дечого, що вже склалося й має право так залишатися. Третя буде виконана, подобається це тобі чи ні, тож я даю шанс зберегти лице.
— Маю подумати...
— Подумай хвилинку. Я почекаю. Однак якщо ти відмовишся, ми відступимо й дамо Ренфрю взяти це місто, сплюндрувати цей Храм. Коли він візьме ще декілька, вам таки доведеться з ним зустрітися. Але нас поруч уже не буде. Ми дочекаємося, доки все це скінчиться. Якщо ти й доти залишишся при ділі, то будеш уже не в тому становищі, щоб перебирати допіру викладеними умовами. В іншому ж разі, гадаю, ми зможемо помірятися силами з Чорним і подолати його разом із рештками зомбі. Хоч так, хоч інак, а ми своє отримаємо. Та пропонований спосіб легший для тебе.
— Ну, гаразд! Я негайно зберу війська. У цій останній битві ми поїдемо разом, Калкіне! Нірріті згине під Хайпуром! Залиш когось чергувати в комунікаторній, щоб ми тримали зв’язок.
— Тут буде моя штаб-квартира.
— А тепер розв’яжи жерця й приведи сюди. На нього чекають певні божі веління, а невдовзі — і божі відвідини.
— Так, Брахмо.
— Семе, зажди! Після битви, якщо ми її переживемо, хочу поговорити з тобою щодо взаємопоклоніння.
— Невже в буддисти збираєшся?
— Ні, знову в жінки...
— На все своє місце, своя мить — і це не тут, не зараз.
— Коли прийде час, настане мить, я буду на місці.
— А наразі я приведу твого жерця. Не клади слухавки.
Після падіння Лананди Нірріті служив відправу посеред руїн цього міста, молячись за перемогу й над іншими. Його темні десятники повільно забили в барабани, і зомбі впали навколішки. Нірріті молився, аж доки піт укрив його обличчя маскою зі скла й світла, затікаючи під протезопанцир, що давав йому силу багатьох. Відтак він звів лице до небес, поглянув на Божий Міст і мовив: «Амінь».
Затим розвернувся й рушив у бік Хайпура, а за спиною в нього піднялося його військо.
Коли Нірріті підійшов під Хайпур, боги чекали.
Чекали загони з Кілбара, загони з Хайпура.
Чекали напівбоги, і герої, і панство.
І високопоставлені браміни, і багато хто з послідовників Магасематмана. Ці останні прийшли в ім’я Божественної естетики.
Нірріті кинув оком на той бік мінного поля попід мурами міста й побачив чотирьох вершників — це були локапали, що чекали при брамі, а поруч із ними майоріли на вітрі корогви Небес.
Він опустив забороло й повернувся до Ольвеґґа.
— Ти мав рацію. Цікаво, Ґанеша в місті?
— Скоро дізнаємося.
Нірріті повів наступ далі.
Це був день, коли Володар Світла вистояв. Поплічники Нірріті так і не ввійшли до Хайпура. Ґанеша загинув під Ольвегґовим мечем, спробувавши загнати ножа в спину Брахмі, який саме зчепився з Нірріті на горбику. По тому Ольвеґґ упав, схопившись за живіт, і поповз до скелі.
Брахма й Чорний стояли проти себе, а Ганешина голова котилася в яр.
— Кілбар, казав оцей, — мовив Нірріті.
— Кілбар то й мав бути, — відповів Брахма. — Оцей усе підмовляв на Кілбар. Знаю тепер, чому.
Вони стрибнули один на одного, і панцир Нірріті бився за нього із силою багатьох.
Яма підострожив коня до узвишшя, аж тут його обгорнув вир пилу й піску. Він затулив очі плащем, і навколо залунав регіт.
«Ну, і де ж тепер твій смертозір, Ямо-Дгармо?»
— Ракаш! — прогарчав він.
— Так. Це я, Тарака!
І на Яму зненацька линули галони води; кінь його став дибки й перекинувся назад.
Він схопився на ноги з шаблею в руці, аж тут полум’яний вихор ізсівся в людиноподібну постать.
— Я геть-чисто змив із тебе те-що-відганя, смертобоже. Тепер ти впадеш, загинеш від моєї руки!
Яма кинувся на нього з булатом.
Він перетяв свого сірого суперника від плеча до стегна, але кров не пішла, жодного сліду від його леза не зосталося.
— Ти не можеш зарубати мене, мов якогось людця, Смерте! А ось що можу тобі заподіяти я!
Тарака стрибнув на Яму, притиснув йому руки до боків і повалив долі. Здійнявся фонтан іскор.
Віддалік Брахма, поставивши коліно Нірріті на хребет, відгинав йому голову, долаючи опір чорного панцира. Саме тоді владар Індра зістрибнув із буреплаза та здійняв на Брахму свого меча Громовицю, почувши водночас, як у Нірріті хруснула шия.
— Це плащ тебе береже! — заволав Тарака, борюкаючись на землі, аж тут зазирнув Смерті в очі...
Відчувши, що Тарака вже досить ослабнув, Яма його відштовхнув.
Зірвався на ноги й прожогом кинувся до Брахми, навіть не підібравши шаблі. Там, на узвишші, Брахма відбивав один удар Громовиці за другим — кров так і порскала з кукси його відтятої лівої руки, так і струменіла з ран на голові й грудях. Нірріті сталевим хватом тримав його за гомілку.
Яма з кличем пішов у напад, витягаючи кинджал.
Індра відступив туди, куди не сягало Брахмине лезо, і повернувся до нього.
— З кинджалом на Громовицю, Червоний? — спитав він.
— Еге ж, — мовив Яма, ударивши правою і перекинувши зброю в ліву для справжнього вдару.
Вістря ввіткнулося в Індрине передпліччя.
Індра впустив Громовицю й ударив Яму в щелепу. Яма впав, але підсік Індрі ноги, зваливши й того на діл.
Тут Яму цілковито опанував Образ, й Індра ніби зів’яв під його зором. Тарака