Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
— Справді? — запитав він.
Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити власним очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.
— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.
— Чого це ти знов? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!
Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився в стрілки приладів.
Ніхто не знав, як довго це тривало.
— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.
Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.
— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.
4
При пізніх сутінках Координатор й Інженер вийшли на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі виношеного з ракети грунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.
— Я не вірив, — стомлено промимрив Інженер.
— Я теж.
— Цей реактор непогано працює, га?
— Солідна, земна робота.
— Подумати тільки — витримав! Вони хвилину помовчали.
— Чудовий початок, — знову озвався Координатор.
— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це… біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби…
— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи…
— Гравіметричний розподіл, еге ж?
— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.
— Зробимо.
— Атож.
Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.
— Зовсім забув… — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.
— А я ні. Я весь час думаю про це… точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.
— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?
— Голка.
— Що?!
— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.
— Що б воно могло бути?
— Більше я нічого не знаю.
Інженер підвівся.
— Нечувана річ, але… але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.
— Ми поки що нікуди ще не відлітаємо…
— Знаю, і все ж у мене таке відчуття…
— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.
— Гаразд, ходімо.
Ніч екіпаж провів у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, непритомно дивився, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який ходив слідом за ним з інструментами в руках, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, які були надто великими для його захвату й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло і шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя — абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного в замірках з випнутими вилицями.
— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркало на власне відображення.
— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.
Хімік здригнувся.
— Дякую. Навіть не нагадуй мені про це. Я щойно пригадав… Мені снилося те… та…
— Та тварина?
— Дідько його знає, чи це була тварина.
— А що?
— Яка тварина зуміла б запустити нашого генератора? Товариші дослухалися до їхньої розмови.
— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.
— Як ти сказав? Голе? — втрутився в розмову Лікар.
— А чому це тебе так здивувало?
— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.
— Бо в них є шерсть.
— У гіпопотама чи крокодила шерсті немає, але ти теж не назвав би їх голими.
— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.
— Отож-бо.
Запала коротка мовчанка.
— Скоро десять, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я думаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер повинен був приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?
— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджено.
— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих… цих дуплексів, як їх назвав Інженер.
— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, це не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.
— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.
— Думаю, що так. Тільки закриємо люк, щоб уникнути нових несподіванок.
— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.
— Та… мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?
Але відкладати вилазку нікому не хотілося, отож вирушили близько одинадцятої, бо трохи часу в них зайняла ще підготовка спорядження. Ніби змовившись, хоч ніхто цього не пропонував, пішли по двоє, з невеликими інтервалами, а єдиний беззбройний — Лікар, — ішов у середній двійці. Чи то грунт у цьому напрямку був зручніший для пішої ходьби, чи то вони й справді сьогодні йшли бадьоріше, важко сказати, тільки вже через годину ракета зникла з очей. Ландшафт потроху змінювався. Дедалі частіше траплялися стрункі сірі «чаші», які вони обходили, вдалині з’явилися куполоподібні, пологі з півночі пагорби, які спадали до рівнини досить крутими терасами та обривами; пагорби були вкриті темнішими, ніж грунт, плямами рослинності.
Під ногами сухо шелестіли лишайники, сірі, ніби присипані попелом, однак це був їхній натуральний колір; з їхніх молодих пагонів, — трубочок з білуватими прожилками, — виглядали маленькі, схожі на перлини, пухирці.
— Знаєте, чого