Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

— Двоє — ще краще. Тепер я пошукаю інструменти, це займе трохи часу. Мушу сказати, що наше перебування тут надто ускладнюється — ще трохи, і потрібен буде цілий тиждень, щоб почистити собі одного черевика, — ми ніяк не можемо закінчити бодай щось із того, що розпочали.

Інженер і Фізик вийшли в коридор. Координатор, який повертався з перев’язочної вже в гумовому халаті, із засуканими рукавами, затримався біля них. Він ніс нікельовану тацю, повну хірургічних інструментів.

— Ви знаєте, як тут працює фільтр, — сказав він. — Якщо хочете курити, йдіть нагору.

Інженер і Фізик подалися до тунелю. До них приєднався Хімік, про всяк випадок прихопивши з собою електрожектор, якого Інженер залишив у машинному відділенні.

Маленьке, сплющене сонце стояло високо в небі, розігріте повітря тремтіло над пісками, наче желе. Вони всілися в довгій смузі тіні, яку відкидав згори похилий корпус

ракети.

— Дуже дивна тварина, і просто незбагненно, як вона могла запустити генератор, — сказав Інженер і потер щоку; щетина вже перестала колотися — у всіх повідростали бороди; то один, то інший весь час повторювали, що треба б поголитися, однак ні в кого на це не знаходилося часу.

— Але тепер, щиро кажучи, мене у всій цій історії найдужче тішить те, що генератор дав хоч якийсь струм. Це означає, що принаймні обмотка ціла.

— А замикання? — запитав Фізик.

— Нічого страшного — вибило тільки автоматичний запобіжник, це дрібниця. Механічна частина розсипалася зовсім, але ми собі з цим зарадимо. У нас є запасні комплекти підшипників, треба тільки пошукати. Звичайно, теоретично обмотку теж можна довести до ладу, тільки не голими руками, інакше ми над цим посивіємо. Тепер я розумію: в мене просто рука не підіймалася, щоб ретельно все перевірити — я боявся, що там повно пороху, а тоді, самі знаєте, що з нами було б.

— Реактор… — почав Хімік. Інженер скривився.

— Реактор само собою. До реактора черга ще дійде.

Спершу нам потрібен струм. Без струму ми нічого не вдіємо. Течу в охолодженні можна ліквідувати за п’ять хвилин, треба тільки позварювати труби. Для цього знов-таки мені потрібний струм.

— І ти що, думаєш узятися до машин негайно? — з надією в голосі запитав Фізик.

— Так. Ми складемо план черговості ремонтів, я вже радився про це з Координатором. Спершу треба мати бодай один справний агрегат. Звичайно, доведеться йти на певний ризик, бо агрегат треба запустити без атомної енергії — чорти його батька знають як! Хіба що киратом… Щоб його… Відколи не працює електричний розподільник, я навіть уявлення не маю, що діється в реакторі.

— Нічого страшного — нейтронові діафрагми діють навіть без дистанційного керування, — сказав Фізик. — Реактор автоматично перейшов на холостий стан — щонайбільше під час попереднього запуску може трохи підвищитися температура, якщо охолодження…

— Дякую! Реактор може розплавитись, а ти кажеш «нічого страшного»?

Вони сперечалися дедалі запальніше, потім почалася серйозна дискусія, а оскільки нікому не хотілося спускатися в ракету, то заходились креслити схему на піску, аж поки з отвору тунелю виринула Лікарева голова.

Вони підхопилися.

— Ну, що там?

— З одного боку, ми довідалися дуже мало, а з іншого, навпаки, багато, — відповів Лікар, у якого був досить-таки своєрідний вигляд, бо над поверхнею стирчала тільки його голова. — Мало, — тягнув він, — бо, хоч як дивно це звучить, — а я й досі ще не певний, чи це одне створіння, чи двоє. В усякому разі, це тварина. Вона має дві кровоносні системи, але вони розділені не повністю. Те, велике — носій — рухалося, як я думаю, стрибками або кроками.

— Це велика різниця, — зауважив Інженер.

— А може, і так, і так, — пояснив Лікар. — Те, що мало вигляд горба… там у нього травний тракт.

— На спині?

— Це була не спина! Коли його вдарило струмом, воно впало догори черевом!

— Що? Ти хочеш сказати, що те, маленьке, схоже на… — Інженер зам’явся.

— На дитя, — спокійно докінчив Лікар. — Так, воно якимось чином їздило верхи на цьому носії — в усякому разі, Це цілком можна припустити. Ну, не верхи, — виправився він, — найчастіше, мабуть, воно сиділо всередині великого тулуба — там є таке собі сумчасте гніздо, і єдине, з чим його можна порівняти, то це сумка кенгуру, але схожість дуже приблизна й не має функціонального значення.

— І ти допускаєш, що це створіння розумне? Як на мене… — сказав Фізик.

— Воно не може не бути розумним, якщо зуміло відчинити двері й зачинити їх за собою, не кажучи вже про запуск машин, — відповів Лікар, який чомусь ке виявляв особливого бажання виходити на поверхню, — заковика тільки в тому, що в нього відсутня нервова система в нашому розумінні.

— Тобто як?! — аж підскочив Кібернетик. Лікарева голова підвела брови.

— Нічого не вдієш. Це факт. Там є органи, призначення яких становить для мене поки що цілковиту загадку. Є спинний мозок, однак у черепі — в цьому маленькому черепі — мозку немає. Точніше, там є щось, але перший-ліпший анатом назвав би мене неуком, якби я спробував переконати його, що це мозок… Якісь залози, схожі на лімфатичні, а між легенями — в нього аж троє легенів — я виявив щось дуже дивне. Щось таке, що мені вельми не сподобалося. Я поклав це в колбу зі спиртом, потім зможете оглянути. А зараз нас чекають нагальніші справи. Машинне відділення, на жаль, виглядає як різниця. Треба негайно все повиносити й позакопувати — в ракеті досить тепло, і поспішати справді необхідно — особливо за такої спеки. Можете надіти темні окуляри й зав’язати собі обличчя, запах не огидний, але така маса сирого м’яса…

— Ти жартуєш? — збліднувши, запитав Фізик.

— Зовсім ні.

Лікар тільки тепер виліз із тунелю. Поверх гумового халата на ньому був білий, весь у червоних плямах.

— Справді, від цього може замлоїти, мені дуже неприємно. Але нічого не вдієш — треба. Ходімте.

Лікар відвернувся і зник в отворі тунелю. Решта перезирнулися й по черзі пірнули слідом за ним.

Похоронні роботи, як це назвав Хімік, закінчилися тільки пізно пополудні. Працювали напівголі, щоб не забруднити комбінезони, виносячи жахливий вантаж, чим тільки можна було — відрами, на бляшаних ношах, — закопали розчленовані рештки за двісті кроків від ракети, на вершині пагорба і, незважаючи на Координаторові заклики економити воду, витратили на миття аж п’ятеро відер. Кров великого створіння, поки вона не згорнулася, нагадувала людську, але швидко ставала оранжевою й, висихаючи, оберталася на жовтавий сипкий порошок.

Змучений екіпаж розташувався під ракетою, освітленою скісним промінням сонця; ніхто не міг навіть