Бот - Максим Іванович Кідрук
Африканцям дали набір одноразових шприців та півсотні ампул альдостерону. Їх відряджали навмання. Насправді ніхто не знав, де шукати ботів.
Ріно востаннє інструктував своїх хлопців:
— Як виявите ботів, переконайтесь, що вони безпечні. Тільки тоді виходьте з машини. Швидко зв’яжіть їх і починайте шпигати засранцям уколи. Дивіться тільки, не вліпіть комусь подвійну дозу. — Сем кивав. Ндонґа зосереджено перевіряв «Ремінгтон». — Якщо будете в зоні досяжності, дайте знати про своє місцезнаходження. Зрозуміло? Насамкінець пакуйте машину тими пуголовками, запихайте скільки влізе і шуруйте назад.
Проблема була в тому, що в «NGF Lab» залишилося два робочих автомобіля: останній укріплений «Фольксваген Туарег» і пікап «Тойота Тундра». Ввести альдостерон недостатньо для того, щоб урятувати ботів. Аддисонічний криз (або гостра надниркова недостатність) вимагає внутрішньовенного введення рідин та безперервну гормональну терапію. Після того, як ботів знайдуть, їх потрібно перевезти до лабораторного комплексу. Хедхантер сумнівався, що за один заїзд двома машинами вдасться привезти сорок тіл. Проте альтернативних варіантів не було: врятувати кількох ботів усе ж краще, ніж не врятувати жодного…
Відправивши Сема і Ндонґу, Ріно піднявся в радіокімнату. Він підтримував постійний зв’язок з «Туарегом», стежачи за пересуванням своїх хлопців. Спершу африканці подалися в Долину до печер, у яких колись переховувалися боти. Там нікого не було. Потому зазирнули в Сан-Педро. Селище стояло мертве. Звідти Сем повів машину до Пурітами. Там він знайшов «Фольксваген», в якому кілька днів тому загинули Джеро, Ті-Джей та Френкі. Машина була порожньою: тіла зникли. І жодного сліду від ботів.
О сьомій вечора в радіокімнаті до Ріно приєднався Ральф.
Час спливав. Наближалася ніч. Сем і Ндонґа рушили назад.
За кілька кілометрів він Сан-Педро вони натрапили на сліди.
— Босе, тут сліди, — тоскно доповів Сем. — Це точно боти.
— Куди вони ведуть? — схопившись за мікрофон, сказав Хедхантер.
— На північ.
Ральф і Ріно зиркнули на карту регіону Антофагасти.
— Вони пішли до гейзерів Ель-Татіо, — ляснув себе по лобі південноафриканець. — Це ж очевидно! Там є вода. Чим ми раніше думали?!
Канадець зиркнув на наручний годинник. Його очі наповнилися смутком.
— Пізно. Забирай їх звідти. Плато з гейзерами надто далеко. Навіть якщо твої хлопці знайдуть ботів, вони не встигнуть їх привезти.
Ріно повільно повернув обличчя до Ральфа:
— Старий, ти певен?
Нейрохімік журливо хитнув головою:
— Це кінець, Ріно… кінець…
— Семе, звалюйте звідти… Семе? Ти мене чуєш? Прийом!
У цей момент зв’язок з машиною обірвався. Сем і Ндонґа їх більше не чули.
LXXX
Четвер, 27 серпня, 07:55 (UTC -4)
Спальне крило корпусу «DW»
Тимур аж підскочив на ліжку, коли усвідомив, що хтось нависає над ним. Невідома сила примусила його напіврозплющити очі, а наступної миті він сів, одним махом скинувши з себе ковдру, ледве стримуючись, щоб не закричати. Затуманений мозок ніяк не міг зорієнтуватися, де він і що відбувається.
Коло ліжка, схилившись, стовбичив Ріно Хедхантер.
— Це я, — сказав амбал, — доброго ранку.
Мружачись та кліпаючи, українець натягнув на ноги ковдру.
— …ранку, — мугикнув він. Налякана кров спливала з кінцівок. Колюче оніміння минало. Хлопець порадів, що таки приборкав переляк і не закричав.
— Я тебе налякав?
— Ні, — зронив Тимур. — Ти давно тут стоїш?
— Щойно зайшов.
Обличчя найманця відсвічувало втомою. Відчувалося, що Ріно цієї ночі не спав.
— То тобі чого? — спитав програміст, все ще трохи захриплий після сну.
— Є дві новини, — інертно промовив південноафриканець. — Обидві погані.
— Валяй.
— Джеп застрелився.
— Коли?! — новина була несподіваною, проте не так щоб струсонула Тимура. Він здогадувався, що ботів не знайшли, тож самогубство Кейтаро не приголомшувало. Як не крути, смерть японця нічого не міняла: боти загинули, все скінчилося. Обіцяних контрактом грошей — Тимур давно це зрозумів — йому однаково не бачити. Незалежно від того, живий Кейтаро чи мертвий.
— Сьогодні вночі, — вимовляючи слова, Ріно дивився кудись повз українця. Погляд прилип до шибки, але не сфокусувався. Хедхантер не визирав крізь вікно, він просто відвів очі, щоб не дивитися на співрозмовника.
Тимур раптом зрозумів, що наступна новина буде набагато гіршою.
— Яка друга?…
— «Туарег» з моїми бійцями не повернувся.
— О Господи… — голос Тимура змінився, він наче заквилив з глибокого підвалу.
— О 20:35 я втратив зв’язок. Востаннє Сем зв’язувався зі мною за хвилину до того і повідомив, що вони знайшли сліди. Схоже, боти вшилися на Ель-Татіо.
— Що за Ель-Татіо?
— Плоскогір’я з гейзерами.
— А де воно? — Тимур зліз із ліжка і почав одягатися.
— Норд-норд-ост від Сан-Педро, кілометрів шістдесят по прямій.
«Той напрям, куди дивилися боти…» — бентежно подумав Тимур.
— Боти рушили туди, бо на плато є вода, — сказав крізь зуби Ріно. — Вдосталь. Там кілька десятків гарячих гейзерів, підземні джерела. А ще печери…
— Може, твої хлопці знайшли ботів і просто не встигли повернутися?
— Від Сан-Педро, де Сем востаннє виходив на зв’язок, до Ель-Татіо дві години їзди. Максимум. Навіть у темряві. Враховуючи різні затримки, Сем і Ндонґа мали б повернутися щонайпізніше о третій ранку.
— Ти натякаєш, що боти живі? — приголомшено вирячив очі програміст.
— Так.
— Але як же той сраний альдостерон? Як вони вижили без гормону?
— Не знаю… Я чекав біля рації всю ніч. Жодного сигналу. Сем і Ндонґа залишились на Ель-Татіо.
— Мертві?
— А ти думаєш, вони там пікнік влаштували чи що?
Українець спинився, так і не натягнувши до кінця футболку. У відчаї схопився руками за голову. Отже, нічого не скінчилося. Звісно, могло статися, що в машині спустили відразу два колеса або ж потік радіатор і перегрівся двигун, але Тимур нутром відчував, що це не так. Він міг заспокоювати себе скільки завгодно, проте тверезий і невблаганний внутрішній голос нашіптував, що африканці не повернуться. Не повернуться більше ніколи. Відчай, як кислота, в’їдався в серце.
LXXXI
Четвер, 27 серпня, 08:09 (UTC-4)
«DW», житловий корпус
— Доброго ранку, — привітався Тимур.
Ральф Доернберг відповів анемічним кивком. Канадець сидів спиною до дверей, примерзнувши поглядом до столу. Великий палець лівиці намацував пульс на правій руці. Долоні тремтіли.
Зайшовши, хлопець роззирнувся. Він уперше опинився у кабінеті Кейтаро. Кімната знаходилась на найвищому поверсі, з вікна відкривався чудовий краєвид на пустелю. Більшу її частину займали два прямокутні столи, зіставлені літерою «Т» — перпендикулярно один до одного. Довкола гуртувалось кілька крісел. Майже весь простір на столах займали два велетенські монітори «Sony», відіпхавши на
