Марсіянин - Енді Вір
Хочете розповім, що таке рівень відліку? на Землі це рівень моря. Зрозуміло, що на Марсі все не так легко. Тож ботани в лабораторних халатах зібралися разом і вирішили, що рівень відліку на Марсі там, де атмосферний тиск складає 610,5 Паскаля. Це десь на 500 метрів вище за місце, де я сиджу зараз.
Тепер становище моє трохи ускладнилося. Якби я збився з дороги на Ацидалійській рівнині, то просто розвернув би марсохід на правильний курс, відповідно до нових розрахунків. Пізніше, в долині Маурс, схибити було неможливо. Мені тільки й треба було, що простувати каньйоном.
Тепер я в небезпечнішому районі. Такому районі, де слід замикати двері марсохода і ніколи повністю не зупинятися на перехрестях. Ну, не зовсім так, але збиватися з дороги тут не варто.
На цій Аравійській землі повно великих суворих кратерів, які мені доведеться обминати. Якщо я неправильно визначу курс, то опинюся на краєчку одного з них. Я не можу просто спуститися в кратер з одного боку і піднятися звідти з іншого. Щоб видертися на схил, треба витратити море енергії. На рівній місцевості я можу подолати 90 кілометрів на день. На крутому схилі пощастить, якщо вийде хоч 40. До того ж, їхати схилом небезпечно. Одна помилка – і марсохід перекинеться. Не хочу й думати про це.
Так, врешті-решт мені доведеться спускатися в кратер Скіапареллі. Його не об’їдеш. Доведеться пильнувати з усіх сил.
Отож, якщо я опинюся на краю кратера, то доведеться повертатися до якогось знайомого місця. А бісових кратерів тут цілий лабіринт. Доведеться стерегтися і постійно спостерігати. Треба зважати не лише на довготу з широтою, а й на місцеві орієнтири.
Моїм першим випробуванням стане проїзд між кратерами Резерфорд і Трувело. Має бути легко. Між ними 100 кілометрів. Навіть я не зміг би дати тут маху, правда ж?
Правда?
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 468
Я спромігся зашилити нитку в голку між Резерфордом і Трувело. Звісно, вушко було 100 кілометрів завширшки, але не прискіпуйтесь.
Насолоджуюся четвертим «провітрюванням» за цю подорож. Я в дорозі вже двадцять солів. Поки що їду точно за розкладом. Якщо карта не бреше, я проїхав 1440 кілометрів. Ще не половина шляху, але майже.
Я збираю зразки ґрунту й каміння з кожного свого табору. Те саме я робив, коли їхав до «Пасфайндера». Але цього разу я знаю, що NASA за мною стежить. Тож я пишу на зразках номер сола, в який я їх підібрав. Вони визначать моє положення набагато точніше за мене, а тоді зможуть встановити, які зразки я де набрав.
Можливо, я роблю це марно. АПМ не зможе взяти багато зайвої ваги, коли злітатиме. Щоб перехопити «Гермес», мені доведеться набрати другу космічну швидкість, але АПМ був розрахований лише на вихід на орбіту. Єдиний спосіб достатньо розігнати його – скинути чимало ваги.
Принаймні, те переобладнання – це клопіт NASA, а не мій. Діставшись АПМ, я знову зможу з ними поговорити, і вони підкажуть мені, що і як переклепати.
Певно, вони скажуть: «Дякуємо, що збирав зразки. Але лиши їх на планеті. І одну руку теж. Ту, що тобі менше подобається». Але я все одно збиратиму зразки на той випадок, якщо мені дозволять їх забрати.
Наступні кілька днів подорожі мають бути неважкими. Наступною значною перешкодою стане кратер Март. Він лежить прямо на лінії, що з’єднує мене з кратером Скіапареллі. Це збільшить мій шлях на сотню кілометрів, але нічого не вдієш – доведеться обминати. Спробую вийти на південний край перешкоди. Що ближче я під’їду до краю, то менше часу витрачу на те, щоб його обминути.
•••
– Читав сьогоднішні повідомлення? – спитала Льюїс, витягаючи їжу з мікрохвильової печі.
– Так, – сказав Мартінез, сьорбнувши своїм напоєм.
Вона сіла за стіл навпроти нього і обережно розкрила паруючий згорток. Вона вирішила дати йому охолонути.
– Вчора Марк заїхав у пилову бурю.
– Так, я читав, – сказав він.
– Ми повинні враховувати можливість того, що він не дістанеться Скіапареллі, – сказала Льюїс. – Якщо так і станеться, нам не можна падати духом. Нам ще треба буде подолати довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.
– Він вже помирав, – сказав Мартінез. – Це розтріпало наш дух, але ми не опустили руки. До того ж, цього разу він не помре.
– Надія слабенька, Ріку, – сказала Льюїс. – Він вже заїхав у бурю на п’ятдесят кілометрів і продовжуватиме долати по дев’яносто кілометрів за сол. Скоро він заглибиться надто далеко, щоб повернутися.
Мартінез похитав головою.
– Він вибереться, командире. Де твоя віра?
Вона зажурено посміхнулася.
– Ріку, ти ж знаєш, що я не побожна.
– Знаю, – сказав він. – Я не кажу про віру в Бога, я кажу про віру в Марка Вотні. Згадай, чим в нього Марс тільки не жбурляв – а він усе одно живий. І це він теж переживе. Не знаю як, але він зможе. Розумний покидьок.
Льюїс відкусила шматочок своєї їжі.
– Сподіваюся, що ти правий.
– Закладемося на сотеньку? – посміхнувся Мартінез.
– Звісно ні, – сказала Льюїс.
– От і правильно, – його посмішка стала ширшою.
– Я ніколи б не ставила на смерть товариша, – сказала Льюїс. – Але це не значить, що я вважаю, що він…
– Бла-бла-бла, – перебив Мартінез. – Глибоко всередині, ти знаєш, що він впорається.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 473
Сьогодні моє п’яте «провітрювання», все добре. Завтра я маю проминути південний край кратера Март. Після того має стати легше.
Зараз я серед скупчення кратерів у вигляді трикутника. Я кличу його трикутником Вотні, бо після того, що я пережив, на Марсі обов’язково треба назвати щось моїм іменем.
Вершинами цього трикутника є кратери Трувело, Беккерель і Март, а вздовж його сторін лежать ще п’ять інших примітних кратерів. Зазвичай це взагалі не мало стати проблемою, але з моєю примітивною системою навігації я легко можу опинитися на краю одного з них, і тоді доведеться повертатись.
Обминувши Март, я покину
