Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Дві з половиною години, — підказав Сокіл.

— З того часу минуло ще близько півгодини. Значить, Галі вистачить заряду ще годин на вісім-дев’ять, — зробив висновок Микола Петрович. — Проте… — і він спинився.

— Що, Миколо Петровичу? — стрепенувся Ван Лун.

— Нічого, нічого, Ван. Я подумав про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки! Ідіть, не гайте часу!

Сокіл і Ван Лун закріпили шоломи і вийшли.

Риндін поглянув їм услід і з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксиліту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галі ще годин на вісім-дев’ять. Проте… проте в академіка було все те ж саме побоювання, яке він не хотів висловлювати товаришам. Навіщо? Якщо так, тоді ані вони, ані він сам нічим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко під час падіння пошкодила шолом, тоді… тоді справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндіна одразу, коли він уперше почув розповідь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тільки чекати.

Микола Петрович хотів відвернутися від тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дівчина, така весела, така завжди життєрадісна! Він ходив по каюті, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблаті хронометра: як обурливо повільно, неможливо повільно тягнеться час!

Хвилинна стрілка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндін почув, що відчиняється зовнішній шлюзовий люк. Він кинувся до дверей:

— Ну? Що? Знайшли?..

Двері повільно відчинилися. І на порозі з’явилися знову тільки Ван Лун і Сокіл. Вони повернулися без Галі.

Сокіл обережно поставив на стіл принесений ним невеличкий прилад. Риндін упізнав його одразу: це був переносний радіопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвідку. Передавач, за допомогою якого дівчина обіцяла розповідати Миколі Петровичу про все побачене нею. Але це означає…

Риндін боявся запитувати. Він мовчки виразно дивився на товаришів. До його горла підступав клубок, щось заважало дихати…

Ван Лун повільно знімав шолом. Потім він повернувся до Миколи Петровича. І знову одвернувся — йому також трудно було говорити. Він вийняв з кишені люльку, тютюн. І вже набиваючи її, проговорив крізь зціплені зуби, важко й утруднено:

— Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Ні, не печери, а скоріше провалля. Там закінчувалися і зникали сліди тварини. Ремені передавача відірвані!

в якому Галя Рижко, рятуючись від потвори, що гналася за нею, опиняється в глибокій підземній печері із загадковими світними камінцями.

Але що ж сталося з Галею Рижко?

Спіткнувшись об вузлувате коріння, вона дійсно втратила рівновагу, впала і покотилася вниз схилом міжгір’я. Вона летіла повз пальми і папороть, перекидаючись і даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелі, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт — і все навколо спинилося.

Вона лежала на зім’ятому, поламаному папоротевому листі. Над дівчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її під собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Ні, вона немовби нічого не пошкодила! Щоправда, нила і щеміла ліва нога, — мабуть, на ній садно. Проте це, звісно, зовсім неважливо.

— Де ж це я опинилася? — подумала вголос Галя.

Мабуть, вона скотилася під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба скоріше відшукати їх, щоб вони не турбувалися, і поспішати до астроплана. Адже всі чули сигнальні вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрібна допомога.

Галя трохи підвелася, потім стала на рівні ноги, зробила кілька кроків убік, але тієї ж хвилини знову сховалася під широким листям оранжевої папороті. її вразили дивні звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопіння, сухо тріщали гілки дерев, ніби хтось із силою ламав їх. Ці звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись під кущами папороті, дівчина визирнула з-за них — і завмерла від несподіванки.

На відстані метрів із сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися під її вагою. Широкі її лапи, наче потворні гребінці, розчісували хрустку папороть. Довгі тонкі вуса звивалися в повітрі, ні до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дівчину, але нібито не бачила її. А може, й бачила — і тому саме прямувала сюди?

Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дівчини стиснули гвинтівку. Стріляти? Проте що могла вдіяти гвинтівка проти величезної потвори? Хіба що тільки більш розлютити! Треба відійти з дороги, убік, убік! Галя швидко пробігла кілька кроків направо. І — який жах! — тварина також змінила напрям у той самий бік, немовби зрозумівши її маневр.

Тоді треба виграти час, бігти, відступати і знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора і сама зверне кудись, якщо вона не помічає її.

Галя побігла вздовж міжгір’я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Ні, не спинилася, почала рухатися повільніше, їй у цьому місці заважала група молодих бенетитів, крізь яку потворі було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщій, мерщій геть! Галя круто повернула й рвонулася ліворуч, до густих заростей цикадей.

— Ой! — скрикнула вона, знову втративши рівновагу. Здавалося, перед нею і під нею відкрилася безодня, грунт зник з-під ніг, що послизнулися. Дівчина вдарилася спиною об каміння і полетіла вниз, у темряву. Щось тріснуло в неї