Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Саме так. — Олейн нахилила голову. Шкіра її світилась, мов перлова. — Якщо коректно розподіляти час, тоді його стане і на навчання, і на розваги.

— Ленні, розкажи, будь ласка, куди твої одногрупники вирушили на літо. — Пані Тавіш різко припинила суперечку і так виразно подивилася на Олейн, що Гессі й сама поривалась потупити голову мало не в тарілку. Пані Тавіш, висока й сухорлява, справляла грізне враження, а її темні очі, котрі, без сумніву, успадкував Фрадер, дивилися дуже гостро.

— О, матусю, залюбки! — Олейн плеснула в долоні й пурхнула до свого крісла.

— …Гестіє Амаліє, а чому у твоєї сестри вранці був такий поганий настрій? — спитала новоприбула гостя, коли після сніданку вони подалися всі разом гуляти до моря.

Блакитна смужка води іскрилась на обрії, а мощена плитами дорога вела вниз. Генріка і Фрадер відійшли трохи вперед, а Берден відстав, бо на ходу зосереджено гортав книжку і кілька разів мало не врізався головою в ліхтарний стовп. Гессі подумала, що треба буде поцікавитись у Дарріна, чи він отак само не врізається в стовпи, якщо в нього перед очима особливо захопливе чтиво. Утім, молодший Олліш видавався їй трохи зграбнішим за Бердена, котрий, на відміну од Фрадера, не вирізнявся ні худорлявістю, ні гордою поставою.

— Я нічого не знаю, — відповіла Гессі, не маючи ні найменшого наміру розповідати Олейн що-небудь про Морґіна Олліша та підозри Генріки.

Панна Тавіш подивилася на Гессі зверху вниз і покрутила в руках мереживну парасольку.

— Що ж, гаразд. А ти підросла, Гесті. І погарнішала.

— Дякую. — Дівчина мимоволі розправила плечі.

— Ох, як я за цим скучила! — Донька Тавішів приклала долоню до очей і подивилась у бік моря. — Хоч що кажіть, в Астірі добре, та тільки на відпочинку ліпше. Тобі тут подобається?

Гессі кивнула.

— І мені подобається. І я собі думаю, що ми проведемо час пречудово. Я завжди хотіла мати молодшу сестричку, а тепер їх наче аж дві! Щоправда, одна трохи неґречна, але ж молодші сестри — вони завжди такі, правда, Гесті?..

Пляж в Алутані виявився вузькою смужкою гальки біля самої води. Хвилі одна за одною накочувались на берег і заливали його повністю, розсипаючи солону свіжість і ще ціле суцвіття ароматів. Над берегом росли кущі, усі вкриті китицями білих квітів.

— Я піду до води, — сказала Гессі.

Вона дуже хотіла хоч трішки прогулятись наодинці. Коли мало людей і багато моря — що буває ліпше?..

— Тільки не намокни занадто. Якщо сонце зайде за хмари, можеш застудитися. — Олейн подивилась на неї з глибокою ніжністю. — Я дуже хвилюватимусь, якщо ти, гостюючи в нас, почуватимешся недобре.

— Так, гості — це важливо, Фрад мені казав. Він дуже уважний.

Дівчина зняла туфлі, і камені, нагріті сонцем, обпекли їй стопи. Проте вона швидко пішла до води, котра сьогодні була вкрита хвилями, тому здавалася більше сірою, ніж блакитною.

— Гей, блакитноокий… — шепнула Гессі, стоячи по коліна у хвилях. — Полі, — повторила вона, облизуючи губи, солоні від води й пошерхлі од вітру, — чи ти чуєш мене?..

Море мовчало.

Гессі розуміла, що погано спочатку проганяти когось, а потім питати, чи він її чує. Проте коли ти просто маленька дівчинка, котра стоїть сама-самісінька посеред води, і води тієї так багато, що вона промиває думки, колише їх, засипає сіллю всі рани, але цим не роздражнює їх, а, навпаки, заспокоює… Вода каже, що нема нічого поганого в тому, щоб запитати щось. Нема нічого поганого в тому, що ти сумуєш за далеким і недосяжним. Узагалі, нема нічого поганого в тому, щоб відчувати щось глибинне, аж доки це відчуття тебе чи інших не руйнує. А навіть коли руйнує, то чи ж не означає це, що потім воно допоможе оголити всі нерви, скинути шкіру й вибудувати вже нове, зовсім нове?

Гессі вдивлялась у крайку обрію, проте не бачила там нічого більшого, аніж місце, де два світи — земний і небесний — тануть один в одному.

По обіді вони всі вибралися до центру міста. Вулиці Алутани розтікались у всі боки, і гірчично-жовта бруківка була подібна до застиглого меду.

Гессі купила на місцевому ринку подарунки для панни Доанни — красиве намисто з різьблених каменів, які скидалися на її зелені очі. І ще браслетів для Фаусти.

— Дуже гарний вибір. — Олейн Тавіш нахилилась над плечем дівчини. — Тобі личитиме.

— Це подрузі. Фаусті Олліш.

— О! — Олейн плеснула в долоні. — Справді, треба буде і їй щось привезти.

— А ви з нею товаришуєте?

— Так, трохи. Батьки зацікавлені у співпраці з книгарнею Оллішів, то я там подеколи буваю. Фауста мила й весела дівчина.

— Зрозуміло.

— І часом вони бувають в Астірі, то ми й там бачимось. Вони хочуть розширювати мережу, а батько планує їх підтримати.

— Зрозуміло, — повторила Гессі і спробувала змінити тему, бо видавалося, що Олейн не думає припиняти сама: — Тож тобі подобаються книжки?

— Аякже. — Дівчина засміялась, мовби протилежна думка звучала для неї геть кумедно. — Хоч і не так сильно, як Даррінові.

Гессі відчула укол. Здавалося, що тепер сестра Тавішів пильнує за її реакцією. Наче кожна фраза перетворювалась на маленький гачок, вправну спробу дізнатися про сховане на споді. Цікаво, для чого це Олейн?

— Так, він читає будь-якої вільної миті, — відповіла Гессі зі слабкою усмішкою, проте спробувала зберегти свій тон достатньо рівним.

— Отож! Але я намагаюся принаймні погортати всі новинки. Знаєш, в Астірі це модно — бути в курсі нових видань. У хорошій компанії завжди буде хтось, хто захоче поговорити про літературу чи прем’єри театрального сезону. І щоб не пасти задніх у товаристві, треба знати багато всього й підтримувати розмову.

— А що поганого в тому, щоб не підтримувати її? Якщо не