Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Фрад.

Гессі збадьорилась, коли почула це — їй стало сумно від думки, що Фрадера могли називати виключно на повне ім’я, навіть у колі близьких людей.

— Чудово, Фраде. Будьмо друзями! То в чому наша схожість із Генрікою? Перепрошую, що так вас діймаю, проте мені направду цікаво.

Фрадерові темні очі подивились на Гессі впевнено:

— Ви — спокійний агресор. А ваша сестра — навпаки, енергійний та шумний.

— Оце так. Агресором ви мене ще не називали. — Гессі вирішила, що на таку заувагу варто б образитись, але ні у виразі обличчя Фрадера, ні в тоні, яким він говорив, не було жодного негативу, чи злості, чи іронії, чи інших речей, котрі провокують відчуття образи.

— Власне. Я вважаю, що тихі агресори більш небезпечні, — вів далі хлопець. — Вони можуть часто говорити щось зовсім спокійне, стримане та ввічливе, а проте це звучатиме так, наче на тебе з кожним словом опускають якийсь прес. Узагалі, всі жінки — агресори.

Гессі не втрималась і пирхнула.

— Отакої! Фраде, а тобі не здається, що це геть дивакувата думка?

— Часом здається. — Він повагом кивнув. — А проте ви, жінки, так часто намагаєтесь довести свою правоту слізьми, що це ніяк, окрім агресії, не назвеш.

— Але ж хтось нас до тих сліз доводить, — не погодилась Гессі.

— Це так. Але, розумієте, Гестіє, коли жінка плаче, тоді все. Тоді ти програв. Тоді всі твої старання бути ввічливим, сильним, надійним і хорошим — невдалі. Розум каже мені, що це неправильно.

— Оце вже й не знаю, що вам відповісти. Я плачу нечасто. — Гессі стенула плечима. — Піду навідаю Генріку, бо щось вона надто швидко нас покинула, — додала дівчина й підвелася з крісла, щоб піднятися нагору, до сестри.

— Перепрошую, — швидко додав Фрадер. — Перепрошую, я не мав на меті ображати вас. Просто зауважив, що панна Генріка… не в гуморі.

— Не хвилюйтесь, вона просто любить привертати увагу. — Гессі зиркнула на Фрадера через плече. — Але я вас заклинаю, якщо ви хочете поспілкуватися ближче з моєю сестрою, не кажіть, що вона агресор.

— Не буду, — погодився Тавіш, і губи його сіпнулися, стримуючи усмішку.

— Що це ти надумала? — напосіла Генріка, котра сиділа біля дзеркала й чесала коси.

— Анічогісінько. — Гессі опустилась на диванчик навпроти сестри, очікуючи на те, що вона викладе їй причину свого роздратування й раптової втечі.

Сестра кинула на неї погляд, сповнений щирого нерозуміння та обурення, і випалила так, мовби її слова припікали зсередини:

— Тоді чого ти так мило розмовляла з тим Тавішем? Де захід сонця, куди піти і все таке!

— Просто розпитувала, що тут і як. Ти могла говорити теж, хіба ні?

— Але ж він мій! — заявила Генріка голосно і тут же затулила собі рота руками, ніби боялася, що її почує хтось. На щастя, стіни в домі були товсті, а шум у їдальні вже точно став би на заваді тому, щоб її слова долинули до чиїхось іще вух.

— Це як? — Гессі знічев’я взяла зі столика мереживну серветку і заходилася складати з неї троянду, як її вчив у дитинстві Аїден.

— А так. — Сестра зашарілася. Говорила вона швидко й здушеним тоном, ніби переживала страшну образу: — Це я йому сподобалась. І мене він покликав на бал. І як же, скажи мені, я маю з ним гуляти тут, коли ти щоразу вставляєш своє слово?

— Але ж ти не хотіла гуляти з ним, — заперечила Гессі тихо, проте твердо. — Ти сама це казала. Їй-богу, Генрі, що на тебе найшло?

— А то! Ти повинна бути Гестією Амалією! Ти — моя сестра! Тиха, мила сестра, котра не спілкується з незнайомцями, іноді каже щось дивне і не привертає увагу моїх кавалерів! — Очі Генріки засвітились, мовби жарини у вогнищі.

Гессі аж дух забило від такого нахабства.

— Он як… он як… — Вона хотіла випалити все одним духом: і про те, що Морґін Олліш не заслуговує на таке ставлення, і про Вілена Дей Маара та той балкон, і про те, що Генріка надто вже зациклилась на власній персоні. І насамперед про те, що треба визначитись, а не вимагати собі все й одразу… Але тут Гессі зрозуміла, що її злість випаровується. Сестра не бачить петлі, котру сама й затягує. Сестра не хоче бачити. А петля не може зникнути сама.

— Генрі. — Вона відклала серветку вбік. — Віриш ти мені чи ні, та можеш бути певна, що мене не цікавить жоден із твоїх кавалерів. Але не верзи дурного, що я говорю з кимось не так, як ти хочеш. Просто — не верзи.

Дівчина уявила блакитноокого. Його силует, легке волосся, пронизливі очі, котрі завжди сміються. Якби Генріка могла зрозуміти… Проте вона ж і сама не розуміла нічого, геть нічого.

Наступного ранку приїхала Олейн Тавіш, і на перше місце вийшли інші проблеми.

— О, яка гарна у вас сукенка! Це не з позаторішнього каталогу? — спитала Генріка за сніданком, коли Олейн спустилась до їдальні легкими кроками.

— Генріко Агустаніє, ти зараз вийдеш із-за столу, — шепнула матінка так виразно, що Гессі була певна — почули її всі.

— Пані Дорі, що ви! — Олейн тепло всміхнулась. — Я думаю, що юні дівчатка ще не пильнують за каталогами й модними фасонами так, як ми з вами, тож панна Генрі не може знати, що ця сукня пошита в Астірі за найновішими тенденціями. Астірійські кравці завжди найшвидше переймають ідеї з Фіренсу, тому не дивно, що до наших провінційних країв вони приходять трохи згодом.

Гессі подумала, що з такою сестрою не дивно, що Фрадер вважає всіх жінок агресорами, але промовчала. А от Генріка — ні. Вона поправила кучері, котрі весь ранок завивала служниця, і недбало відповіла:

— А ми були думали, що ви туди поїхали на навчання, а вочевидь,