Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Наступного дня я чатував на пагорбі, з якого було видно залізничний міст і можна було швидко добігти до вокзалу. Кожного разу, коли з півдня підповзав потяг, я прокрадався на край платформи й шукав Черіті.
Черіті не приїхала.
Мушу визнати, що я був спантеличений. За весь час мого знайомства з Клубом Хронос Черіті була взірцем надійності; якщо вона не могла приїхати сама, то присилала когось замість себе. А тепер… Я не знав, що й думати. З-під мене висмикнули надійну опору — милицю, спираючись на яку я шкутильгав через найважчу частину свого життя. Може, написати їй ще раз?
Обережність підказувала мені, що цього робити не слід. Було забагато питань без відповідей, забагато невідомих небезпек. Вінсент хотів дізнатися про місце мого народження, але оскільки я був старший від нього, ставало очевидним, що в нього має бути колега, хтось старший від нього і від мене, хто був здатний убити калачакру в утробі. Розуміння цього раптом зробило життєво важливим зберігання моєї найбільшої, найважливішої таємниці; ні Вінсент, ні його можливі таємничі союзники не мусять дізнатися про те, звідки я. Моя голова не знала спокою. Чи не забагато я відкрив у своєму листі до Черіті? Я не ставив собі за мету приховати місце свого походження; ми з нею вже так добре відпрацювали процес вилучення мене з дитинства, що я не відчував потреби щось пояснювати. А як щодо минулих життів? У своїх попередніх листах із проханням забрати мене я надавав адреси — жодного разу це не була моя справжня адреса, а лише місця, що були недалеко від маєтку, де я міг перевіряти пошту. Чи можуть ці листи викрити, де я жив? Щонайменше, вони дуже сильно звузять коло пошуків. Не багато часу треба на те, щоб знайти на такій обмеженій території хлопчиків приблизно мого віку.
Втім, чи є про мене згадки в яких-небудь документах? Незаконність мого народження, що впродовж більшої частини життя була для мене прокляттям, раптом стала благословенням, бо цілком імовірно, що про моє існування немає жодного офіційного свідчення. Мій біологічний батько мене не визнає, а названий батько лютує через папери анітрохи не менше, ніж коли свічки паляться без потреби. Чи дасть хтось собі клопоту довести, що я колись жив?
Я згадав своє перше життя, коли це мало для мене значення; згадав, як намагався отримати пенсію, як уперше платив страховий внесок, як бюрократи були спантеличені моїм існуванням. Навіть ім'я, що я дав собі, було несправжнє. Гаррі Оґастом я був не більше, ніж Гаррі Г'юном; з суворої точки зору закону я був сином Лізи Ледміл, яка померла 1919 року й не дала мені імені, якщо не зважати на кілька складів, які вона прошепотіла на підлозі вбиральні.
Але одне було зрозуміло: я не помер.
Мене не знищили до того, як я народився.
Якщо Вінсент намагався знайти мене в цьому житті, якщо він посилав союзника, який був старший від мене, а може й не одного, то визначити моє справжнє місце народження їм вочевидь не вдалося, а я навряд чи надав Черіті для цього достатньо інформації.
А як щодо Черіті?
Що спіткало її? Чому вона не приїхала?
Саме це питання понад усе й визначило мої подальші дії. Я потайки повернувся до вокзалу й сів на перший поїзд до Лондона.
Квиток я не купив.
Шестирічного за безквитковий проїзд ніхто до суду не притягне.
* * *
Знову в Лондоні.
Лондон 1925 року був містом на межі змін. У Стоук Ньюїнгтоні[5] в день мого прибуття мер відкрив нову поїлку для тяглових коней, щоб ті не страждали від спраги, а через кілька годин після церемонії в цю поїлку врізалася автівка, водій якої втратив контроль на повороті. Усі розуміли, що насуваються зміни, але оскільки ніхто не знав, якими саме будуть ці зміни, суспільство неначе колихалося, балансувало над прірвою, однією рукою вчепилося в старе, а другою штовхало вперед нове. Вуличні торговці овочами та фруктами воювали проти магазинів, лейбористи — проти лібералів, а Торі тим часом знехотя змирилися з неминучими реформами, але дипломатично сподівалися, що найбільш суперечливі заходи проштовхнуть їхні суперники. Символом цієї епохи були рівні права; жінки, які раніше боролися за політичну рівність, тепер звернули свою увагу на соціальну рівність: на право палити, пити та гуляти так само, як чоловіки. Нічого з цього моя бабуся Констанс не схвалила б; втім, насправді вона нічого не схвалювала ще з 1870-их.
Хлопчиком цими вулицями пройти було легко. У провулках і біля борделів досі було багацько зграй малолітніх крадіїв, а Голборн[6], попри свої претензії на імперську пишність, досі був лише фасадом без нутрощів. Я рухався впевнено, копи на мене поглядали, але не зупиняли; я прямував вглиб міста, до Клубу Хронос. Від просякнутого вугіллям повітря біле каміння почорніло; навіть новіші будівлі вже були вкриті ініціалами та повідомленнями, які нашкрябали на цьому бруді. Але ж ось той провулок, де був Клуб Хронос, де того теплого літнього воєнного дня я вперше зустрівся з Вірджинією і ми розмовляли про час і про правила, сидячи поміж вкритими проти пилу меблями. Ось двері, але немає вивіски. Немає латунної таблички. Нічого немає.
Я все одно постукав.
Двері відчинила покоївка, на якій був накрохмалений фартух і чепець, який на три чверті складався з рюшів.
— Так? — суворо спитала вона. — Чого тобі треба?
Я інстинктивно збрехав:
— Ви купуєте апельсини? — спитав я.
— Що? Ні! Геть звідси!
— Дуже прошу, мадам, — крикнув я. — Найкращі апельсини Хронос!
— Іди геть, розбишако! — гаркнула вона й, щоб було зрозуміліше, злегка копнула мене ногою й зачинила переді мною двері.
Я приголомшено стояв посеред вулиці й дивився в пустоту.
Клубу Хронос не було. Я почав гарячково шукати знаки, натяки або повідомлення, залишені в залізі або камені — хоч якусь підказку, куди він дівся — нічого. Різко розвернувшись, я зазирнув у стічну канаву, шукаючи хоч якусь подобу натяку, аж раптом побачив, що нагорі смикнулася завіса.
Моє серце завмерло.
