Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

одна на дві кабіни. Сусідом Кирила, з ким належало ділити душову, виявився Сергій — радист і радіоастроном нової зміни; він з моменту їх прибуття на Базу не вилазив з центральної радіорубки. У кожній кабіні була койка, що вдень перетворювалася на канапу, стіл для роботи, крісло, стінна шафа і стелаж для книг. Над столом — телевізійний екран, телефон і невеликий пульт управління з регулятором кондиціонера, порохотяга, освітлювальних пристроїв, годинником та індикатором внутрішньої й зовнішньої температур, сили і напряму вітру, рівня радіації.

Кирило почув сигнал телефону, знаходячись у душовій. Поки він накинув халат і пройшов у свою кабіну, сигнал повторився двічі.

Він квапливо узяв трубку.

— Кирило Волін слухає.

— Доброго ранку, колего, — загуділо у слухавці. — Сподіваюся, не розбудив. Це Бардов.

— Доброго ранку, професоре. Слухаю вас.

— Облиште ви цього професора, колего. Мене звуть Микита, скорочено Мик. Ви не дуже зайняті?

— Ні.

— Могли б зазирнути до мене?

— Просто зараз?

— Ну, скажімо, в межах десяти хвилин.

— Гаразд, буду.

Швидко одягнувшись і захопивши теку зі своєю програмою, Кирило попрямував до шефа. Коли він піднявся в коридор, де поряд з кают-компанією знаходилася кабіна начальника марсівлі, назустріч йому вийшов Геворг. При вигляді Кирила на вузькому худому обличчі геофізика, обрамленому чепуристою борідкою стиляги-сатира, з’явилася посмішка.

— Ну, тримайся, спец по привидах, — шепнув Геворг, тицьнувши Кирила пальцем у живіт.

Кирило постукав і прочинив двері.

— Прошу, — пробасив шефуня, піднімаючись йому назустріч.

Кабіна начальника відрізнялася лише тим, що в ній було не одне, а два крісла, а над столом замість одного телефону — три і ще невеликий комутатор.

Усадовивши Кирила біля столу, Бардов питально глянув на його теку.

— Там що?

— Моя програма, обґрунтування, намічені райони робіт… Я…

— Так-так, пам’ятаю, — перервав шефуня, погладжуючи бороду. — Читав ваші статті й монографію, колего. Забавно… Хоча я особисто не з усім згоден. Утім, мої погляди з цього приводу — думка дилетанта. Так… Спочатку хотів просити вас зайнятися дечим іншим… Ви, звісно, здогадуєтеся? Проблема «фантома Азарія»… Цікаво, чи не так? Адже ви не лише антрополог, історик, археолог, ви й лікар-психіатр, не помиляюся?

— Це раніше… Я давно не практикував.

— Неважливо. Тут ви єдиний такий фахівець… Мак — терапевт широкого профілю, а лікар, що прибув із вашою зміною, — хірург. Я хочу просити вас очолити проблему «фантома Азарія». Мак і я особисто вам допомагатимемо…

— А моя програма? Інститут, який рекомендував мене для участі в експедиції…

— Е, дорогенький, тут у нас у кожного по декілька програм. Часу у вашому розпорядженні сила-силенна. До того ж, — шефуня багатозначно підняв палець, — хтозна, куди вас може завести «фантом Азарія».

— Ви хочете сказати, — почав Кирило, широко розплющивши очі, — хочете сказати, що…

— Я ніколи не хочу сказати нічого, чого не говорив, — перервав Бардов. — Постарайтеся запам’ятати це, колего Кіре. Проблема «фантома Азарія» виникла несподівано, жодними програмами, природно, не могла бути передбачена. Наразі все, з нею пов’язане, — велике невідоме, яке треба постаратися прояснити… Щиро кажучи, у кожного з нас на неї була і є своя точка зору. Ось, наприклад, прибулий разом з вами колега Геворг стверджує, що такої проблеми взагалі не існує. Що ж, і це — можлива точка зору…

— Але довести, що чогось не існує, неможливо, — зазначив Кирило.

— Атож. Тому, якщо, зайнявшись фантомом, ви нічого не виявите, доведеться визнати, але лише з певною часткою ймовірності, що самої проблеми справді не існує. Виникли нервові розлади, пов’язані з індивідуальними особливостями психіки окремих учасників експедиції. В цьому випадку треба встановити, які саме особливості людської психіки протипоказані учасникам марсіанських експедицій і чому. Гадаю, ніхто краще від вас із таким завданням не впорається.

Кирило з сумнівом похитав головою.

— Все це таке далеке від моїх нинішніх наукових інтересів… І ще одне: учасники експедицій на Марс — і у нас, і в американців — проходять через такі тести й таку масу перевірок, що кандидат із мінімальними психічними відхиленнями від норми зі стовідсотковою вірогідністю буде відсіяний.

— Людський мозок завжди був і залишається великим невідомим, колего. Це таке безмежжя невідомого… — Бардов махнув рукою. — Та ви знаєте значно краще від мене. А ось щодо підготовки американців, з’ясуєте детально, коли привезуть їхнього… хворого. Обставини захворювання також. Відтак їх дані зіставимо з нашими.

— Здається, ви вважаєте, що я вже дав згоду? — невдоволено відзначив Кирило.

Широке червоне лице Бардова осяялося променистою посмішкою.

— Я не сумнівався, колего. Саме тому просив вас… а не наказував. Вважаю, що вам відразу після старту «Вітру часу» треба побувати у наших американських друзів. Уточнити на місці, як вийшло з їх хлопцем. Утім, програму робіт із проблеми «фантом Азарія» ви розробите самі. В будь-який час залучайте для цього Максима й мене… Програму ви подасте на затвердження вченої ради нашої п’ятої зміни, скажімо, через місяць. Ні, рівно через чотири тижні. Вам усе ясно, колего?

— Наразі так, — похмуро сказав Кирило, підводячись.

— Ну то з богом, як казали у нас за старих часів.

«Дідько б тебе вхопив, — подумав Кирило, виходячи, — разом із твоїм богом, «фантомом Азарія» й моїм ідіотським призначенням. Гарно ж я виглядатиму, коли доведеться звітувати в інституті після повернення… Повернення… — всередині щось боляче шпигнуло. — До нього ще двадцять сім земних місяців… якщо все обійдеться щасливо…»

Спускаючись сходами на свій поверх, Кирило прочинив металеву штору ілюмінатора і глянув назовні. Околиця була запнута червоно-бурою запорошеною імлою. Починався ураган…

* * *

Ураган бушував три доби. Тому американці з’явилися лише за декілька годин до відправлення космічного корабля. Їх невеликий короткокрилий планетоліт, що нагадував «шатли» кінця минулого століття, зробив посадку на запасному космодромі неподалік від «Вітру часу».

Кирило й Мак у легких блакитних скафандрах попрямували