Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

— Правду.

— Їх можна покликати?

— Можна. Ви хочете, щоб я збудив їх?

— Ні, ні…

Вона вимовила це нерішуче, гадаючи, мабуть, що наші товариші загинули.

— Запевняю вас… Можна гукнути…

— Не треба. Не будіть. Тепер поміняємось місцями. Ви спіть. Я триматиму вас.

— Ми можемо зробити так, як вони. Прив’яжемося. Буде спокійніше, і спатимемо обоє. Хоч сон у мене зник.

— А ви хотіли спати? Чому ж ви мене не розбудили?

— Це було недовго. І ви так солодко спали…

Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.

— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?

— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.

— Чому ж так довго його нема?

— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.

Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.

— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.

— Чому?

Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.

— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.

— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.

Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:

— Чи є у вас сірники, папір та олівець?

— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?

— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.

— Не говоріть так. Цього не буде.

Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:

— Ви самі не вірите в можливість порятунку… Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.

Я почав докладно розповідати їй про найнеймовірніші пригоди, коли врятування людини було подібне до чуда. Ліда мовчала, і я не міг угадати, як впливають на неї мої слова.

Згодом вона заговорила з почуттям смутку й нерішучості:

— Ви витривалий. Може, вам пощастить вижити…

— Лідіє Дмитрівно!

— Не перебивайте. Ви можете звати мене просто Лідою. Так буде коротше. Тільки слухайте. Те, що ви зараз почуєте, ви повинні пам’ятати лише в тому випадку, коли я загину. Якщо ж залишуся живою, ви забудете нашу розмову. Так?

Я мовчав. Вона зрозуміла, що це знак моєї згоди, і мовила далі:

— Коли побачите Ярослава, скажете йому, що я його дуже любила. Нехай він не ревнує мене до Юрка. Юрко дуже хороший, і, мабуть, рідко хто любить сильніше, ніж він. Своє життя Юрко присвятив мені. Іноді я вірила, що люблю його, часто запевняла себе в цьому. Але ніколи не могла позбутися думки про Ярослава і завжди мріяла про нього. Він сам відмовився від мене. І запевняв, що робить це заради мене, бо вірить, що Юрко врятує, що Юрко все зробить, щоб вилікувати мене. Може, він говорив це щиро… Але я відчувала інше: більше, ніж мене, він любив свої химерні проекти, фантастичні задуми, яким підкоряв своє життя, перед якими мусило поступатися особисте щастя. Що ж… він домігся свого… — гірко прошепотіла вона.

— Лідо, ви справді думаєте так про Ярослава?

— Це ж людина, яка горить в полум’ї єдиної пристрасті. Коли він зустрів мене, він завагався… Я певна, що він довго боровся із своїм почуттям… Врешті любов була переможена. Мені так хотілося зустрітися з ним і не розлучатися. Наші зустрічі були такі короткі, рідкі і такі болюче щасливі. Скажіть, що, вмираючи, я думала про нього… Може, цього і не треба, тільки я хочу, щоб він знав про моє кохання… Скажете і забудьте про нашу розмову. Хай це буде лише його таємниця.

Я слухав і думав, що Ліда, мабуть, теж помиляється щодо Ярослава. Я думав про таємничість, що оточувала цього інженера. Безперечно, він теж любив Ліду, але чи тільки його проекти стояли на перешкоді коханню, чи не було правди в словах інженера Опока і академіка Револа, коли вони говорили про свідомий злочин? Хіба це не могло стати тим, що примусило його відмовитися від Ліди? Але що могло штовхнути цю людину на злочин, заради якого вона калічила собі життя? Чому він примушував себе так посилено працювати і жити аскетом? Ні, я плутався і нічого не розумів. Ні я, ні Ліда — ми обоє не знаємо Ярослава Макаренка.

— Ви перекажете йому те, про що я вас просила?

— Лідо, я вже забув усе, що ви мені сказали, бо певен, що ви самі незабаром розмовлятимете з Ярославом. Тільки — пробачте, що я втручаюсь у ваші справи, — мені здається, ви надто важко й боляче сприйняли романтичні відносини між вами і Макаренком. Коли вийдемо звідси й побачимо над собою сонце, ви думатимете інакше.

— Ви хочете сказати, що я помиляюсь? Ні. Боюсь, що ви перебуваєте під впливом тих розмов, які зараз точаться навколо Ярослава. Мені самій іноді дивна його поведінка. Але ви знаєте Стася, мого брата. Він безмежно вірить у Ярослава. Ми з ним майже ніколи не говоримо на цю тему, але я знаю це.

Так, Станіслав Шелемеха — це третя людина, яка вірить Макаренкові. Кротов, Догадов і Шелемеха. Тільки останні двоє нічого не розуміють у тих складних питаннях техніки, про які всі інженери сперечаються з Макаренком.

— Це було б страшно… — раптом прошепотіла Ліда. — Тоді краще не виходити звідси.