Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
“Звідки ця спустошеність? — запитував він себе. — Хто забирає все, що в тобі є, і залишає саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба!” Вона підбила підсумки, чи не так: “Який сором! Ви ні в кого не закохані!” А чому він не закоханий?
Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці “дядечки”, “тітоньки”, “двоюрідні брати” й “сестри”, “племінниці”, “племінники”, які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх “родичами”: “Як ся має дядечко Луїс?” — “Хто?” — “А тітонька Мод?”
Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам’ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілдред у своїй “балакучій вітальні”. “Балакуча вітальня” — яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілдред.
“Треба щось робити!”
“Так, так, безперечно!”
“Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?”
“То давайте робити!”
“Я така розлючена, що ладна плюватися!”
Про що вони говорять? Мілдред не могла пояснити. Хто на кого розлютився? Мілдред не знала. Що вони хочуть робити? Зажди, казала Мілдред, і сам побачиш.
Він сидів і ждав.
Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бомбардувала його з такою силою, що аж сухожилки одривались од кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з очниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він почував себе так, мов його скинули зі скелі, прокрутили в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна… І летиш, не торкаючись схилів, униз… униз..; у порожнечу…
Грім ущухав. Музика стихала.
— Ну як? — питала Мілдред.
Враження справді було приголомшливе. Щось відбулося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись, і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе протягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укритий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг з кімнати. А Мілдред залишалась у кріслі, і голоси зі стін вели далі:
“Тепер буде все гаразд”, — казала “тітонька”.
“Ти надто самовпевнена”, — відповідав “двоюрідний братик”.
“А чого це ти злостишся?”
“Хто злоститься?”
“Ти, хто ж іще!”
“Я?!”
“Ти просто казишся!”
“Чого б це мені казитися?”
“А того!”
— Гаразд, — кричав Монтег. — Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!
— Вони… — казала Мілдред, — …розумієш, вони… ну, посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?
А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був “жук” — відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. “Стишуй швидкість до мінімальної!” — волав він. “Що?” — кричала вона у відповідь. “До мінімальної, до п’ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!” — “Що?” — пронизливо кричала вона. “Швидкість!” — надсаджувався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п’яти миль на годину, і йому забивало подих.
А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову були “черепашки”. Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.
— Мілдред. — Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха. — Мілдред, Мілдред!
— Що? — ледь чутно озвалася вона.
Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред обернеться й побачить його.
Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.
— Мілдред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?
— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.
— Про дівчину з сусіднього будинку.
— Про яку дівчину з сусіднього будинку?
— Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.
— А, так-так, — відповіла дружина.
— Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?
— Ні.
— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.
— А, тепер я знаю, про кого йдеться.
— Я так і думав, що ти її знаєш.
— Вона… — сказала Мілдред у темряву.
— Що вона? — запитав Монтег.
— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.
— Кажи тепер. Що з нею?
— Її, здається, немає.
— Немає?
— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.
— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.
— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
— Ти певна?
— Ні. А втім, так. Певна.
— Чому ти мені досі нічого не сказала?
— Забула.
— Чотири дні, — повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
— Добраніч, — нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтег прислухався — його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.
“Механічний пес, — подумав Монтег. — Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно…”
Та він не відчинив
