Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Щось живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за частку секунди, як тільки ввімкнули струм, щоб відчинити люк.
— А як бактерії? — спитав він.
Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав:
— Усе гаразд, докторе.
Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею.
— Анархія, — сказав він, засміявшись шалено. — І так воно й лишиться.
Джон Рональд Руел Толкін
ІЗ «КНИГИ ЗАБУТИХ ПЕРЕКАЗІВ»
З англійської переклала Тетяна Рязанцева[22]
Перекладено за виданням: J. R. R. Tolkien. The Book of Lost Tales. Part I. Grafton Books. 1991. London.
МУЗИКА АЙНУРІВ
Послухай-но мою розповідь про речі досі нечувані серед людей, і навіть Ельфи говорять про них зрідка. Лиш Манве Сулімо, Володар Ельфів та Людей, розповів про них пошепки прабатькам батька мого в глибині часів. Так от, Ілуватар перебував на самоті. Перш за все, піснею своєю дав він життя Айнурам, найвеличнішим у могутності та славі своїй серед усіх створінь у світі й поза ним. По тому створив він для них оселі у порожнечі, і сам перебував серед них, навчаючи їх різноманітним речам, з яких найвеличнішою була музика.
Тепер міг він пропонувати їм теми для пісень і радісних гімнів, розкриваючи багато з величних та дивовижних задумів серця й розуму свого. Вони ж могли творити для нього музику, й голоси їхніх інструментів здіймалися, осяйні, до його трону.
Згодом розкрив Ілуватар Айнурам великий задум серця свого. Розгорнув він перед ними історію безкрайню й величну, незрівнянну ні з чим створеним раніше. І слава початку її, й пишність закінчення вразили Айнурів, і схилилися вони перед Ілуватаром безмовні.
Сказав тоді Ілуватар: «Історія, яку відкрив я вам, і край великої краси, що я змалював як місце, де вся ця історія втілиться й буде розіграна, суть лише начерк. Не всі ще порожні простори заповнені мною, не про всі ще оздоби та речі чарівні й витончені, що ними повен мій розум, повідав я вам. То нині бажаю я, щоб величну і славетну музику створили ви з теми цієї й проспівали б її. І ще (бо бачу, що багато чого навчив я вас і запалив яскраво Таємне Полум’я всередині вас), щоб спробували ви свої розуми й сили, прикрашаючи тему на власний ваш розсуд. Я ж сидітиму й слухатиму, і зрадію я, що через вас велику красу надав я тій пісні».
Тоді арфісти, й лютністи, й ті, що грають на флейтах, сопілках і органах, а з ними — незліченні хори Айнурів почали втілювати тему Ілуватара у велику музику. І здійнявся звук, і могутні мелодії, змінюючись та переплітаючись, змішуючись і танучи серед грому гармоній, величнішого за ревіння великих морів, наповнили й переповнили чертоги Ілуватара й оселі Айнурів музикою, і луною музики, і відгомоном луни музики, що досяг навіть найдальших з порожніх і темних просторів. Ні перед тим, ні відтоді не існувало такої незмірно прекрасної музики, хоча сказано, що краща за неї буде зіткана перед троном Ілуватара хорами Айнурів і Синів Людських після Великого кінця. Тоді найвеличніші з тем Ілуватара будуть зіграні вірно, бо тоді вже Айнури й Люди зрозуміють достеменно помисли й серце його, і увесь його задум.
Поки ж сидів Ілуватар і слухав, і довгий час усе подобалося йому, бо небагато було помилок у музиці, й здавалося йому, що багато чого навчилися Айнури, і навчилися добре. Та з розвитком великої теми зажадав Мелко у серці своєму вплести до мелодії плоди власної марнославної уяви, що не пасували до великої теми Ілуватара. Щедріше за інших Айнурів обдарував Ілуватар Мелко могутністю та мудрістю, і часто подорожував він, самотній, по темних просторах і пустці у пошуках Таємного Полум’я, що дає Життя та Дійсність (мав-бо він пристрасне бажання самому дати буття речам), але не знаходив його, бо було воно в Ілуватара, і дізнався він про це лише згодом.
Там стали народжуватися у нього глибокі підступні думки, і навіть Ілуватару не розкривав він усього. Деякі з цих задумів і мрій вплів він зараз у свою музику, і одразу ж фальш і розлад здійнялися навкруги нього, і багато з тих, хто грав поруч з ним, занепали духом, і музика їхня ослабла, і думки їхні зробилися незавершеними та неясними, інші ж грою своєю підтримали його мелодію, ухилившись від великої теми, з якої почали.
Таким чином, розлад Мелко розповсюджувався, спотворюючи музику, бо ці його думки прийшли з зовнішньої пітьми, куди Ілуватар не звернув ще світла лиця свого. І через те, що його таємні думки ніяк не відповідали красі задуму, гармонія була розбита й зруйнована. Все ще сидів і слухав Ілуватар, поки не досягла музика глибин відчаю і потворності, які тільки можливо уявити. Тоді посміхнувся він сумно і підніс ліву руку свою, й одразу ж, хоч і не зрозумів ніхто як, нова тема почалася серед брязкоту, подібна і водночас відмінна від першої, і сповнилася вона сили і ніжності. Але розлад і шум, що скоїв їх Мелко, піднялися гамором проти неї; і була війна звуків, і здійнявся брязкіт, в якому майже нічого не можна було розібрати.
Тоді підніс Ілуватар праву руку свою, і не посміхався він більш, але зронив сльозу. І почулася третя тема, і була вона зовсім не схожа на інші. Зростала вона серед галасу, аж поки не здалося, що то дві мелодії розвиваються одночасно біля ніг Ілуватара, і запекла боротьба точиться поміж ними. В одній велич, і глибина, і краса були змішані з невимовним сумом, інша ж набула єдності й цілісності в собі самій, та була галасливою, й суєтною, і пихатою, і поставала вона, волаючи переможно, проти першої, ніби намагалася поглинути її, але щоразу, як стикалися вони найбільш запекло, лиш доповнювала вона суперницю й прикрашала її.
Посеред цієї битви звуків, коли струснулися чертоги Ілуватара і дрож пройшов темними просторами, підніс Ілуватар обидві руки, і єдиним незбагненним акордом, глибшим від склепіння небесного, величнішим від сонця, пронизливим, мов світло погляду Ілуватара, та музика розпалась і замовкла.
І мовив тоді Ілуватар: «Могутні Айнури і уславлені, і Мелко поміж них — найсильніший у знанні. Та слід знати йому й усім Айнурам, що я є Ілуватар,
