Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ну, я вже пишу Морґінові листи щодня, — зауважила сестра. — Щоправда, не надсилаю. Буде погано, якщо він вирішить, що я надто прив’язана до нього. Хай трохи посидить і теж посумує. Він же сумує за мною?

— Аякже.

— Але, правду кажучи, я трохи стомилась писати ті листи. Тут нічогісінько не відбувається!

— Це тому, що ти сидиш удома й не ходиш гуляти, — зауважила Гессі, сподіваючись, що це підштовхне думки Генріки в правильному напрямі. — А надвечір у ресторані над берегом грають музики і всі збираються потанцювати. Навіть батечко вчора витанцьовував з пані Катанікою, бо матінка казала, що в неї голова паморочиться від морського повітря.

Від згадки про танці очі Генріки засвітились чимось схожим на ентузіазм, а тоді вона розправила поділ сукні.

— Слухай, Гесті… Але це ж нічого, якщо я теж піду потанцюю? Я собі думаю, що Моррі теж не всеньке літо сидітиме вдома й сумуватиме за мною.

— Скажу тобі більше. — Гессі подумки розсміялась. — Якщо ти сидітимеш удома, то в тебе шкіра стане сіра й зовсім бліда, як каже пані Катаніка. І коли ми приїдемо додому, Морґін подивиться на тебе й не впізнає. Він тільки думатиме: куди ж поділась його сонячна й усміхнена Генрі?

Сестра поважно кивнула головою. Її пальці неспокійно сплітали й розплітали косу. Врешті вона шарпнула волосся так, що воно розсипалось по плечах і спині вогняними хвилями.

— Вирішено! — Вона ляснула долонями по ліжку. — Сьогодні ж увечері підемо гуляти! Ти і я!

У ніч повного місяця Гессі не спалось. Вона сиділа на балконі і вдивлялась удалечінь. Вода внизу зблискувала, мов шовк глибокої синьої барви. Мовби її іменинна сукня. Від моря віяло терпко-теплим ароматом.

Гессі озирнулась — Генріка спала, натомлена після танців. Дівчина всміхнулась і, накинувши довгу білу шаль, спустилась крученими сходами, котрі вели з балкона у двір. Тоді оминула стежку, тихо відчинила ворітця й швидко попрямувала просто до пляжу.

Акуратно підстрижені кущі обабіч доріжки скидалися на ілюстрації чорнилом. Гессі зняла легкі туфельки, щоб у них не потрапив пісок, і пішла навскіс до води.

— Панно, ви дуже гарно вписуєтесь у мій пейзаж, — гукнув хтось у неї за спиною, — та тільки замовник не прийме таку роботу.

— Я перепрошую! — машинально відповіла Гессі й озирнулась.

Неподалік стояв незнайомець. Широко розставлені ноги в підкочених штанах були по кісточки в піску. Перед ним чорною плямою стояв мольберт. У його голосі дзвеніло багато доброзичливості, тому Гессі вирішила ще щось спитати, якщо вже виявилось, що вона тут не сама.

— Роботу? Ви створюєте таку красу? — Вона розвела руки і крутнулась на одній нозі, щоб охопити поглядом все-все довкола.

Було б цікаво зустріти тут того, хто робить світ прекрасним. Художника, котрий з’являється лише вночі, коли його ніхто не бачить, а тоді підмальовує пелюстки квітів, наповнює морську барву глибиною, готує щоранку інше полотнище для світанкового обрію… Дуже відповідальна й непроста робота.

— Ні, я це лише малюю, — розсміявся незнайомець. Сміх його був, проте, знайомим, ніби вони вчора теж говорили. — Але, якби моя воля, я створив би цю красу десь ближче до Ітеллі.

Дівчина ступила кілька кроків по піску й намацала ногою мушлю.

— Я ніколи не була та-ам!

Художник на мить замовк, але потім у його голосі забриніло здивування:

— Гестіє Амаліє?!

Почувши своє ім’я, вона спинилась, стоячи на одній нозі.

Незнайомець. Силует. Світлі хвилі волосся. Життєрадісний сміх.

— Пане По-оль? От уже не очікувала вас зустріти!

— Навзаєм, панно! — Поль Масоллі знову розсміявся. — Здається, доля зводить нас у геть несподівані моменти.

— То ви художник?

— Трохи. Я взагалі люблю мистецтво. А ви тут відпочиваєте?

— Так! А ви давно приїхали?

— Сьогодні вранці.

— Хочете зайти до нас на обід завтра? Матінка буде рада познайомитись із братом панни Доанни.

— О, я певен. — У голосі Поля проступив сарказм, і Гессі затнулась, бо зрозуміла, що говорить ті самі штучні речі, котрими дорослі прикривають справжні емоції.

Тому вона кашлянула й виправилась:

— Я буду рада вас бачити. І представлю всій сім’ї. Матінка цього не каже, але вона трохи нудьгує, коли не має змоги знайомитися з новими людьми.

— Тоді я із задоволенням. Скажете, де ви зупинились.

— Так-так, і покажу. Навіть звідси видно. — Гессі піднялась навшпиньки й зиркнула в бік дороги. — Он там! Бачите білий дім?

— З похилим дахом?

— Так.

— Бачу. Добре ви розташувались!

— Матінка хотіла, щоб біля моря.

— То чудово. Я до вас іще зайду. Ви ж довго тут будете?

— Точно не знаю, але до кінця місяця — уже напевне. А потім, може, ще кудись поїдемо. То батьки вирішують…

— А ще, Гестіє Амаліє, гуляти вночі на самоті — не найліпший варіант для молодої панянки, — нагадав Поль спокійно й без осуду.

— Тут, біля моря, так спокійно, — Гессі стенула плечима, — що я забуваю про всі страхи й небезпеки.

— Хоч би й вони про вас забули, — відповів брат Доанни.

— Хіба тут є щось небезпечне для мене?

— Воно всюди є. Надто багато, надто всюди.

— А що ви малюєте? — Гессі швидко підійшла, проте Поль Масоллі вже почав збирати свої фарби у велику дерев’яну коробку і склав мольберт, сховавши й свою роботу.

— Це поки що таємниця, — сказав він тихо. — Давайте я вас проведу!

— Не варто, тут усього кілька кроків до будинку! — заперечила дівчина.

Їй здалося, що після цієї фрази погляд Поля змінився. У ньому