Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Не знаю. Це дуже дивно.

— Дякую, що зізналась, Фоно.

— Дякую, що вислухала, Фоно.

— Ніхто ліпше не зрозуміє нас, ніж ми самі.

— Так, вона не зрозуміє.

— А ми ж їй стільки віддали!

— Тихо, тихо! Вона йде!

— Фоно? — Тихі кроки, легші за тіні, поночі порушують спокій. — Ти тут?

— Так.

— Чудово. Я думаю, що все складається так, як нам потрібно.

— Справді? Аїд нарешті попрощався з домом і прийняв свою роль?

— Ні. А проте ота його сестра залишилась тепер без опіки.

— Ти жорстока.

— Ти теж.

Пауза.

— Підміниш мене завтра на практичному?

— Я зроблю все, чого ти захочеш. Ти ж моя сестра.

— Правильна відповідь, Фоно. Як там Персі?

— Думає, що вона — це я. Як завше.

— Шкода. Якби ти не була така хвора, усе стало б простіше.

— Вибач, будь ласка.

— Звичайно. Ти ж моя сестра. Ви обидві.

Їх було троє від самого початку. Маленькі дівчатка з волоссям білим, мов борошно у великому полотняному мішку.

— Як шкода, що так сталось, — говорили сусідки, витираючи руки від борошна об широкі й брудні фартухи.

— Які вони ще маленькі, — бідкались усі.

Дівчатка не розуміли, що сталося. Мама просто пішла до міста. Вона мала повернутись.

Увечері сусідка-пекарка взяла їх до себе на ніч, нагодувала великими рогаликами, присипаними цукром, і дала вдосталь води з сиропом. Маленькі дівчатка втішились, бо вдома сиропу ніколи не було. А тим паче рогаликів. Останнім часом удома взагалі нічого не було.

— Біднятка ви, — нарікала на їхню долю сусідка-пекарка, погладжуючи біляві голівки, які, здавалося, були засипані борошном — таке біле волосся мали сестрички.

Маленькі дівчатка дивились одна на одну, мовби в дзеркало, і мовчали. У них були великі сірі очі й багато-багато смутку в них.

— Коли прийде мама? — спитала Персі, найбалакучіша з трьох.

Сусідка не відповіла нічого.

Тієї ночі вони спали на м’якому і під великою теплою ковдрою. Їм сподобалось.

— Коли прийде мама? — Зранку Персі першою вилізла з-під ковдри, і її плечі вкрились дрібною гусячою шкірою.

Розе сіпнула її за руку. Фона розплакалась, бо це все здавалось їй чужим і страшним. Вона хотіла додому, хоча там і не було теплої ковдри та сиропу.

Уранці їм уже не давали рогаликів із цукром, а лише нагримали, бо в сусідки було багато роботи. Увечері вона сказала, що дівчатка мають їй допомагати, якщо хочуть отримати вечерю і спати тут, у теплі.

— Я хочу додому, — схлипнула Фона замість відповіді. Тепер їй це все не видавалось таким приємним, як першої ночі.

— Ви не можете самі бути вдома. — Сусідка скрушно похитала головою. — Ви малі.

— Ми не самі. Мама вже мала повернутись, — рішуче втрутилась Персі.

Жінка похитала головою знову. Розе закусила губу й не сказала нічого.

— Як думаєш, коли прийде мама? — пошепки питала Персі у Фони, коли вони старалися заснути тієї ночі. У кімнаті було холодно, але під ковдрою втрьох — ні. Вони звикли спати втрьох, бо вдома ще холодніше взимку.

— Не знаю… — протягла Фона втомлено.

— Спати! — гримнула Розе й відвернулась до стіни.

Зранку сусідка наказала їм мити підлогу в магазині, ще зачиненому. Темряву надворі освітлював лише сніг, білий, як волосся дівчаток. Пекарка дала їм сірі шмати для миття і такі самі шмати — покрити волосся, щоб воно не торкалось підлоги. Розе порізала руку об скалку скла.

— Ваша мама не прийде, — сказала сусідка, перев’язуючи руку Розе сірою дрантиною. — Вона провалилась під лід. На річці. Поверталась короткою дорогою, а лід не витримав. Ви не можете йти додому, там усе забрали, щоб оплатити борги. І у вас нема грошей. Ви залишаєтесь тут.

Маленькі дівчатка скупчилися під стіною і дивились великими сірими очима за вікно. Там було холодно і темно.

— Чули, мама не прийде, — шепнула Розе. — Тепер я за нас відповідатиму.

Вона стиснула поранену руку, і крізь ганчірку проступила кров. Фона схлипнула двічі. Персі дивилась уперед, за вікно, де була зима і холодно.

— Мамі ж зимно під льодом. Вона ж так поспішала, що навіть хустку не взяла.

— Мама померла, Персі, — відрізала Розе. — Їй уже не холодно, ніколи.

— …Вона поспішала, бо ми скаржилися, що голодні. Якби ми не скаржилися… Якби не казали так, то вона б не йшла через річку…

— Мама померла, Персі. — Фона взяла сестру за рукав, і її голос затремтів.

— Ми погані, погані, погані…

Розе підійшла до Персі, замахнулась пораненою рукою і вдарила її по обличчю.

Увечері сусідка-пекарка пішла кудись — у справах чи попліткувати з іншими сусідками, бо ж не щодня оце можна поговорити про те, як молода жінка загинула на річці, ох не щодня. Фона прокинулась першою від відчуття холоду з лівого боку — сестри не було.

— Розе! Прозерпіно! — Вона поворушила сестру за плече. — Розе!

Та прокинулась швидко й зиркнула під ліжко — чобіт не було теж. У них одні чоботи на трьох. Тож якщо їх нема, то Персі пішла кудись і нічого не сказала.

— Ото дурна! — Розе скинула ковдру, витягла з-під столу мамину хустку, котру взяла тоді, як сусідка прийшла по них кілька днів тому, і закуталась у неї.

— Ти підеш по Персі? — Очі Фони стали круглими й переляканими. — У тебе немає взуття! Там темно й холодно!

Розе стрельнула очима та сказала лише:

— Сиди тут.