Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець
— Не знаю. Це дуже дивно.
— Дякую, що зізналась, Фоно.
— Дякую, що вислухала, Фоно.
— Ніхто ліпше не зрозуміє нас, ніж ми самі.
— Так, вона не зрозуміє.
— А ми ж їй стільки віддали!
— Тихо, тихо! Вона йде!
— Фоно? — Тихі кроки, легші за тіні, поночі порушують спокій. — Ти тут?
— Так.
— Чудово. Я думаю, що все складається так, як нам потрібно.
— Справді? Аїд нарешті попрощався з домом і прийняв свою роль?
— Ні. А проте ота його сестра залишилась тепер без опіки.
— Ти жорстока.
— Ти теж.
Пауза.
— Підміниш мене завтра на практичному?
— Я зроблю все, чого ти захочеш. Ти ж моя сестра.
— Правильна відповідь, Фоно. Як там Персі?
— Думає, що вона — це я. Як завше.
— Шкода. Якби ти не була така хвора, усе стало б простіше.
— Вибач, будь ласка.
— Звичайно. Ти ж моя сестра. Ви обидві.
* * *Їх було троє від самого початку. Маленькі дівчатка з волоссям білим, мов борошно у великому полотняному мішку.
— Як шкода, що так сталось, — говорили сусідки, витираючи руки від борошна об широкі й брудні фартухи.
— Які вони ще маленькі, — бідкались усі.
Дівчатка не розуміли, що сталося. Мама просто пішла до міста. Вона мала повернутись.
Увечері сусідка-пекарка взяла їх до себе на ніч, нагодувала великими рогаликами, присипаними цукром, і дала вдосталь води з сиропом. Маленькі дівчатка втішились, бо вдома сиропу ніколи не було. А тим паче рогаликів. Останнім часом удома взагалі нічого не було.
— Біднятка ви, — нарікала на їхню долю сусідка-пекарка, погладжуючи біляві голівки, які, здавалося, були засипані борошном — таке біле волосся мали сестрички.
Маленькі дівчатка дивились одна на одну, мовби в дзеркало, і мовчали. У них були великі сірі очі й багато-багато смутку в них.
— Коли прийде мама? — спитала Персі, найбалакучіша з трьох.
Сусідка не відповіла нічого.
Тієї ночі вони спали на м’якому і під великою теплою ковдрою. Їм сподобалось.
— Коли прийде мама? — Зранку Персі першою вилізла з-під ковдри, і її плечі вкрились дрібною гусячою шкірою.
Розе сіпнула її за руку. Фона розплакалась, бо це все здавалось їй чужим і страшним. Вона хотіла додому, хоча там і не було теплої ковдри та сиропу.
Уранці їм уже не давали рогаликів із цукром, а лише нагримали, бо в сусідки було багато роботи. Увечері вона сказала, що дівчатка мають їй допомагати, якщо хочуть отримати вечерю і спати тут, у теплі.
— Я хочу додому, — схлипнула Фона замість відповіді. Тепер їй це все не видавалось таким приємним, як першої ночі.
— Ви не можете самі бути вдома. — Сусідка скрушно похитала головою. — Ви малі.
— Ми не самі. Мама вже мала повернутись, — рішуче втрутилась Персі.
Жінка похитала головою знову. Розе закусила губу й не сказала нічого.
— Як думаєш, коли прийде мама? — пошепки питала Персі у Фони, коли вони старалися заснути тієї ночі. У кімнаті було холодно, але під ковдрою втрьох — ні. Вони звикли спати втрьох, бо вдома ще холодніше взимку.
— Не знаю… — протягла Фона втомлено.
— Спати! — гримнула Розе й відвернулась до стіни.
Зранку сусідка наказала їм мити підлогу в магазині, ще зачиненому. Темряву надворі освітлював лише сніг, білий, як волосся дівчаток. Пекарка дала їм сірі шмати для миття і такі самі шмати — покрити волосся, щоб воно не торкалось підлоги. Розе порізала руку об скалку скла.
— Ваша мама не прийде, — сказала сусідка, перев’язуючи руку Розе сірою дрантиною. — Вона провалилась під лід. На річці. Поверталась короткою дорогою, а лід не витримав. Ви не можете йти додому, там усе забрали, щоб оплатити борги. І у вас нема грошей. Ви залишаєтесь тут.
Маленькі дівчатка скупчилися під стіною і дивились великими сірими очима за вікно. Там було холодно і темно.
— Чули, мама не прийде, — шепнула Розе. — Тепер я за нас відповідатиму.
Вона стиснула поранену руку, і крізь ганчірку проступила кров. Фона схлипнула двічі. Персі дивилась уперед, за вікно, де була зима і холодно.
— Мамі ж зимно під льодом. Вона ж так поспішала, що навіть хустку не взяла.
— Мама померла, Персі, — відрізала Розе. — Їй уже не холодно, ніколи.
— …Вона поспішала, бо ми скаржилися, що голодні. Якби ми не скаржилися… Якби не казали так, то вона б не йшла через річку…
— Мама померла, Персі. — Фона взяла сестру за рукав, і її голос затремтів.
— Ми погані, погані, погані…
Розе підійшла до Персі, замахнулась пораненою рукою і вдарила її по обличчю.
Увечері сусідка-пекарка пішла кудись — у справах чи попліткувати з іншими сусідками, бо ж не щодня оце можна поговорити про те, як молода жінка загинула на річці, ох не щодня. Фона прокинулась першою від відчуття холоду з лівого боку — сестри не було.
— Розе! Прозерпіно! — Вона поворушила сестру за плече. — Розе!
Та прокинулась швидко й зиркнула під ліжко — чобіт не було теж. У них одні чоботи на трьох. Тож якщо їх нема, то Персі пішла кудись і нічого не сказала.
— Ото дурна! — Розе скинула ковдру, витягла з-під столу мамину хустку, котру взяла тоді, як сусідка прийшла по них кілька днів тому, і закуталась у неї.
— Ти підеш по Персі? — Очі Фони стали круглими й переляканими. — У тебе немає взуття! Там темно й холодно!
Розе стрельнула очима та сказала лише:
— Сиди тут.