Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
4
Одпускаючи попругу на мулі, капітан прикинув, що Бернарді років чотирнадцять-п’ятнадцять. В Ільєусі вона ще не тямила б нічого, гралася б у ляльки; а тут, у лісі, вона вже дохожала, дама півсвіту.
Прання впало на землю; Бернарда метнулася обняти його, але зупинилась і потупилась. Натаріо спирався на мула, а очі так і бігали, обмацували хрещеницю: струнка й зграбна, бронзовошкіра. Він стояв ні в сих ні в тих, у сум’ятті почуттів, ніби роздвоївся. Та ось, такий знайомий, ніби з далекого минулого, забринів ніжний голосок:
— Благословіть, хрещений.
Але одразу ж цей голос перенісся в дійсність:
— Отримали мою вісточку?
— Вісточку? Я дізнався, що ти тут, хвилину тому, Збуй-Вік сказала. А що сталося?
Він пустив мула пастися на моріжку недалечко. Не діждавшись відповіді, переступив поріг халупки й сів на тапчані, збитому з двох дощок. Бернарда рушила слідком і стала перед ним: у тісняві майже торкалася його колін.
— То що сталося? — В рівному, стриманому голосі деяка стурбованість.
Бернарда звела голову й глянула в очі хрещеному.
— Я випила повну. Батько, вертаючись додому, знав лише хлистати сивуху і давати нам гарту. — Слова цідилися повільно й важко. — А тут ще Й теє… страшно сказати. — Рука її бгала спідницю — єдина ознака ніяковості. — У хаті як виметено, тільки спиртне. Не померли з голоду, бо підгодовували сусіди та ще я підробляла натурою на свій страх і ризик: знай батько, убив би.
Натаріо мовчки слухав. Бернарда шморгнула носом, до горла підступили ридання, але вона притлумила їх — душа її загартувалась. Подолом обмахувала розпашіле обличчя. Капітан угледів туге стегно, округлу сідницю. Зразу видно, чим хрещениця займалася. Серцем він її жалів, — ах ти ж бідолашко! — проте очі його горіли й масніли, поки дівчина не опустила спідницю.
— Батько зробив з мене, своєї доньки, полюбовницю. Поки мама жила, геть паралізована, я терпіла, щоб не кидати її напризволяще. А тільки її поховали, я ноги на плечі. — Вона знову глянула на хрещеного і додала: — Що б там не думали, а то було звичайнісіньке ґвалтування. Я приносила себе в жертву розбитій паралічем мамі.
Так, вона приносила себе в жертву, проте Натаріо обмежився зауваженням:
— Про смерть куми Ани я не знав.
— Померла двадцять днів тому. Я передала вам вісточку в Аталаю. Невже не переказали?
— Мене не було, оце лиш повертаюся. А як же Іра?
— Вона з батьком.
— Аз Ірою не станеться того, що й з тобою?
— З Ірою, хрещений? Та вона ж дитина, їй і одинадцяти немає. У неї навіть краска не йде.
— Чи ж кумові, цьому жеребцеві, закон писаний?
Він констатував факт, та й годі. Після паузи, умисне затягнутої, капітан штовхнув ногою двері, сплетені з гілля. Простяг руку й торкнувся ситцевого платтячка, яке щільно облипало хрещеницю. Бернарда не ворухнулася, не опустила очей.
Його хрещениця. Маленькою, гола бруднуля, з розгону повисала в нього на шиї. Натаріо тицяв їй монету, але грошей вона не брала. Дрімала в його гамаку, посопувала в нього на грудях, сміючись від його лоскоту. Так і виросла. Тільки й світу, що хрещений, без нього нудьга й пустка.
Більше, ніж хрещений, майже батько. То й що? Рідному батькові не дала одкоша, коли старий забажав її. Понад рік тривало це кровозмішення. Натаріо поклав руку на живіт Бернарді, вона не ворухнулась. Та коли його пальці черкнули по грудях, ледь всміхнулась і потупилась. Капітан штовхнув її на тапчан.
Після уривчастих зітхань, болісно-солодких зойків Бернарда пацнула хрещеного й усміхнулась:
— Рано чи пізно, я все одно вам віддалася б. — Пригорнулася до спітнілих грудей, як колись малою в гамаку. — Уві сні це траплялося не раз. Мені як щось кортить, то сниться. А вам? — Вона заговорила, щоб довше побути в його обіймах.
— Сни облудні, снам не вір. Коли мені кортить чогось, я беру бика за роги. — Він пом’якшив голос і закінчив: — Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. І я тебе хотів.
Благословенні, солодкі слова: хрещений теж її хотів, палав жагою до неї, ласився на неї. Нудьга-нерозвага й мерзота життя відступають, лишаються за бортом любовного човна, тіла й душі тут єднаються, переливаються одне в одне, так вільно, так розкуто. Як це чудово, хрещений, втішаймося досхочу, щоб забути прокляті дні, розпачливі й страшні ночі! Ох, мій хрещений, життя таке жорстоке, таке невеселе! Втішаймося ж досхочу, не полишайте мене!
— Хрещений, а ви ж не покинете мене скоро, ні? Ще рано. — І забідкалася: — Шкода, нема чим почастувати вас. Хіба тільки собою, якщо ви мене хочете.
Вони прагнули одне одного; перепочинок і знову обійми, аж поки сонце з небес опустилося ночувати в річку й надворі заіржав мул. Взуваючи чоботи, капітан поцікавився:
— А що казав турок?
— Він ставить тут торговий дім. Мовляв, діло певне. Скоро повернеться.
— Передай йому, як з’явиться, щоб прийшов в Аталаю побалакати зі мною. І попередь його, щоб знав: отой пагорб над річковим коліном, найвищий, давно вже мій.
Раз хрещений говорить, значить так і є. Бернарда спитала, щоб розтягти блаженство:
— Купили разом з плантацією?
— Плантація від полковника за послуги. За послуги і цей шпиль, а от від кого саме, не знаю: може, від Бога, а може, й від чорта. Знаю лише, що він мій, і ніхто туди ногою не ступить.
Грошей при прощанні їй не дав: навіщо ображати малу, не мідяка вона чекала, а втіхи. Але перед від’їздом домовився з Бастіаном да Розою і Лупісиніо, щоб використати обрізки заготовлюваної Фадулом деревини.
З тих обаполів та поставити, його коштом, трикімнатну хатину для хрещениці і Збуй-Вік. Хазяїн, він не лише владарює, а й щось дає людям. Тож він вносить і свою лепту.
Негр Кастор Абду’ін да Асунсан чухрає власника енженьйо, перед тим двічі наставивши йому роги
1
Негр Кастор Абдуїн да Асунсан привіз із Реконкаво, рідного краю, прізвисько Факел, і воно так пристало до нього, що він майже відвик від свого справжнього імені; Факел, та й годі, де Факел, там і свято. Зате
