Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

А менша нічого не скаже, лиш буде дивитись на мене світло й проникливо, буцім говорити поглядом: “Ну придумай же що-небудь! Інакше ми зараз розійдемося й усе… Придумай, ти ж мужчина”. І мені так захочеться обняти її милі покірливі плечі.

І я придумав. Коли вони пішли й вона озирнулась, я гукнув її: “Дівчино, можна вас на хвилинку?” Вона перезирнулась з подругою, підійшла. Ми проговорили не хвилину, а п’ять; повна нетерпляче гукала її, але я сказав: “Ви йдіть, вона вас наздожене!” — і Клава також кивнула, що наздожене. І справді, через хвилину побігла її наздоганяти — тільки босі ступні замелькали в пилюці. А я пішов не до села і не далі, а наліво, до стіжка над кручею в красивій звивині Проні. І хоч ми вмовились, що голова в Клави розболиться через годину, я вирішив ждати її три години — дуже вже гарна.

Вона прийшла годин через дві. Сіла поруч над кручею, звісивши ноги, блимнула блискучими очицями, озвалась:

— А Світланка каже: “Знаю, чому в тебе голова заболіла!” — і м’яко розсміялась.

І там, у нашій звивині, біля нашого стіжка, ми з нею провели три дні. Ранками вона бігла в село, якось улаштовувала свої практикантські справи, приносила від тітки, в якої вони квартирували, або з крамнички сякий-такий підхарчівок, а далі час був наш. І погода була в самий раз по нас, тепла навіть ночами. Ми блукали по лузі й над річкою — і цілувались, купались, розмовляли, співали пісень (виявилось, що нам подобаються одні й ті ж) — і цілувались; вночі я показував їй, де які зірки, або розповідав смішне, вона сміялася вдячно, терлась обличчям об плече чи груди… і ми знову цілувались. Я не великий знавець жінок, небагато в мене їх було; та вона була — мов джерельна вода.

Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: “Напиши мені… напиши!”

Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони “доможуться свого”: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові “дівчини моєї мрії”, який майорів у моїй інтелігентній душі.

Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.

Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти “дівчину своєї мрії”, телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..

Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.

Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?

Вони йдуть далі. Я дивлюся вслід. Клава оглядається. Я її не кличу. Метрів через двадцять оглядається ще раз. Я спохоплююсь: чого це я стою, як бовдур, уже почався варіант! Іди своєю дорогою у своїх справах: я закидаю рюкзак, іду.

За чверть години з її пам’яті згладиться образ парубка в білому чепчику й з рюкзаком.

Я йду своєю дорогою у своїх справах, поспішаю до села, до автобуса — і на душі так тоскно від нудьги й самотності. Іду мимо ненашого стіжка по ненашій звивині… а тепер би я їй написав! Ось так і кукатиму сам у житті. Як Багрій.

І сіре сонце з сірого неба освітлює темно-сірий ліс на тому краю долини, сірі луки і сіру бинду ріки. Тільки тепер це не через відстороненість. Зовсім навпаки.

Далі було просто. Автобусом до Славгорода, звідти другим до Бихова. Квитків на поїзди південного напрямку з нагоди початку відпускного сезону нема — десятку провідниці купейного вагона, прикотив у місто, на околиці якого той авіазавод і КБ Бекасова.

Найтруднішим виявилось потрапити на прийом до Івана Володимировича. “Генеральний конструктор взагалі вельми рідко приймає сторонніх відвідувачів. Зверніться з своєю справою до заступника по загальних питаннях, по коридору п’яті двері наліво. Не бажаєте? Ну, викладіть ваше прохання письмово, залиште в секретаря — розглянуть…” Довелося сказати прямо:

— Я з приводу недавнього падіння БК-22 в Сибіру. Знаю причину.

Наполоханий референт щез за оббитими шкірою дверима — і Бекасов сам вийшов зустріти мене.

Далі було все: моє повідомлення про надрізи, негайний дзвінок Бекасова на завод — перевірити, дуже швидка відповідь із цеху, що перевірили і підтверджується, негайна команда поставити такі гвинти на повні аеродинамічні випробування, створити комісію, ревізувати склад, перевірити гвинти в усіх складених літаках і тих, що працюють… Та вже в момент зустрічі з Іваном Володимировичем я відчув: відлягло, відпустило. Спокійно долетить і сяде той літак. Немає більше рисок на гвинтах.

Єдине, про що я ще поклопотав перед Бекасовим, це щоб Петро Денисович Лемех (він саме допрацьовував в КБ останні тижні) неодмінно був включений у комісію. Генеральний конструктор не заперечував, а в усьому