Lux perpetua - Анджей Сапковський

Бедржих поклонився, кинув на Рейневана неприязний погляд. 1 вийшов.

— Твої справи у Вроцлаві складаються не найкраще, — почав службовець, як тільки вони залишилися віч-на-віч. — Я знаю, що ти покладав надії на вівтариста, котрого звати отцем Феліціяном. Ці надії марні. Вівтарист тобі не допоможе, він сам потрапив у халепу, з якої йому нелегко буде викараскатися. Будь-який контакт із ним зараз рішуче протипоказаний. Рішуче протипоказані також візити до Вроцлава. І до прилеглих місцевостей — у широкому розумінні.

— А Феліціян що-небудь дізнався про…

— Ні, - перебив службовець. — Ні він, ані будь-хто інший.

— Що з моїми друзями? Вони в безпеці? Я можу бути за них спокійним?

— Ніхто, — відповів службовець, — не є в безпеці в наші часи. А таку розкіш, як спокій, не можуть собі дозволити навіть найсильніші світу цього. Я можу тільки повідомити тебе, що Ґрабіса Гемпеля на прізвисько Аллердінгс, у Вроцлаві нема, він зник, виїхав, місце перебування невідоме. А аптекаря Чібульку ніхто з тобою не пов'язує. І не пов'яже. Щодо цього покладися на Компанію.

— Я дякую. Ще одне: у лютому з рук вроцлавських стражників мене врятувала… Жінка. Чи ви часом нічого про неї не знаєте?

Службовець усміхнувся.

— Жінка, Рейнмаре, — пух намарний[70]. Компанію Фуггерів цікавлять виключно важливі питання.

* * *

Бедржих не чекав «Під короною», пішов геть. Рейневан зостався на ратиборському ринку сам.

На відміну від гамірного і пульсуючого діяльністю підгороддя, всередині своїх мурів Ратибор здавався тихим і наче пригаслим. Рейневан, який не бував тут часто, не знав, чи це місто таке зазвичай, чи його мешканцям передавалася важка атмосфера Страсного Тижня. Під парафіяльним костелом Вознесіння, повз який він саме проходив, збиралися люди, котрі йшли на месу, але вірних скликав не дзвін: був Страсний Четвер, дзвони храмів оніміли, їх функцію виконували дерев'яні калатала, що стукотіли неприємно і зловісно.

Рейневан прямував якраз до костелу, але раптом повернув у бік ратуші. Він тривожився, раз у раз зиркав через плече, щоби переконатися, чи за ним не стежать. Винен у цьому був службовець Фуггерів, який досить рішуче наказав бути пильним і порадив повертатися іншою дорогою, бажано — з використанням чарівного амулета Панталеона. Однак у Рейневана вже не було Панталеона, маскувальний артефакт залишився у Вроцлаві, в аптеці «Під мандрагорою». Під кінець перебування у Вроцлаві, остерігаючись шкідливих для здоров'я побічних наслідків носіння амулета, Рейневан сховав його в сіннику і не користувався ним. Мабуть, тому його і схопили.

Тепер він волів бути аж надто обережним. Замість того, щоби піти прямо до товаришів до «Млинової ваги», він став заплутувати сліди. Зайшов у багатолюдні суконні ряди, зупинився біля лавки римаря, де натовп був найбільший. Пильно спостерігав за перехожими. Жоден не скидався на шпика. Він зітхнув з полегшенням.

І мало не вдавився, коли хтось зненацька ляснув його по плечу.

— Слава Йсу, — сказав Лукаш Божичко. — Ласкаво просимо у

Шльонськ, Рейневане. Де ж це ти був так довго?

* * *

— Ну, не змушуй мене чекати, — поквапив Божичко. — Яку інформацію ти для мене маєш?

На темному подвір'ї, куди він затягнув Рейневана, тхнуло квашеною капустою. Блювотинням. І котячою сечею.

— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв поляк. — Покажи, що з тебе є користь.

— Якщо ти зумів мене тут знайти, — Рейневан сперся спиною об стіну, — то ти володієш незмірно кращою інформацією, ніж я. З того, що я знаю, тобі користі не буде. Бо я не знаю практично нічого.

— Твоя Ютта, — Божичко, здавалося, його не чув, — має під нашою кустодією повний люксус, повний пансіон, їй тепло, чисто і вигідно, як у мами, ба краще, бо товариство цікавіше. Цей люксус недешевий, ми експенсуємо на нього гроші. Ну ж бо, переконай нас, що ми не кидаємо їх на вітер.

— Я нічого не знаю. Не маю про що донести.

— Ти мене розчаровуєш.

— Мені прикро.

— Прикро тобі ще тільки може бути, — прошипів Божичко. — Ти маєш мене за ідіота? Я знайшов тебе тут, бо, як ти слушно здогадався, володію інформацією. Знаю, що ти близько Прокопа, близько Горна, близько Бедржиха зі Стражниці, близько Корибутовича. Ти неодмінно мав щось чути, щось бачити, бути свідком або учасником чогось. Воєнні плани, політичні задуми, союзи і пакти, способи отримання фінансових коштів. Ти неодмінно маєш щось знати.

— Я нічого не знаю.

Божичко тупнув ногою, відганяючи кота, що ластився до халяв.

— Є дві можливості, - сказав він. — Перша: ти брешеш. Друга: ти дурень і розмазня. В обох випадках ти виявляєшся непридатним, обидві можливості ставлять на тобі хрест як на цінному співпрацівникові. Це погано для тебе, а ще гірше для твоєї Ютти. Люксусу, який вона зараз має, ми легко можемо її позбавити. А зручності поміняти на незручності. Настільки незручні, що буде просто боляче.

— Ти обіцяв, що ви її не скривдите! Порушуєш обіцянку!

— Подай на мене в суд.

— Я знаю, — випалив Рейневан, — про дещо, що вас може зацікавити. Якщо вас цікавить майбутнє світу.

— Кажи.

— У 1431 році, імовірно, в лютому, помре папа Мартін V. За чотири тижні до Великодня конклав проголосить папою Габріеле Кондульмера, кардинала з Сієни, який фігурує в пророцтві Малахії як Lupa coelestina, небесна вовчиця. Перш ніж це станеться, помре Вітольд, великий князь литовський. Помре князем, королівської корони йому не буде дано, інтриги Люксембуржця залишаться безрезультатними. Смерть Владислава Ягелла, короля Польщі, станеться року Божого 1434, наприкінці травня або на початку червня. Сигізмунд Корибутович переживе обох своїх дядьків.

— Від кого в тебе ця інформація?

— Якщо я скажу, що від однієї чаклунки і від одного духа з того світу, ти повіриш?

Відігнаний кіт нявчав. Божичко якийсь час міряв Рейневана проникливим поглядом.

— Повірю, — нарешті сказав він. — Бо звідки ж, якщо не з того світу або чарів? Я дещо про це знаю, як і ти, я адепт таємного знання. У цьому нема нічого принизливого, адже не хто інший, як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі, принісши йому миро, ладан і золото. Дякую за відомості, ми їх використаємо без жодного dubium[71]. Але цього замало. Надто мало. Я хочу знати…

Він замовк, випростався, підняв голову, жестом наказав Рейневанові мовчати. Рейневан прислухався, але не почув нічого, крім нявкання кота, гамору розташованих неподалік суконних рядів і стукоту дерев'яних калатал з костелу Вознесіння. Принюхався, бо йому здалося, що у смороді подвір'я раптом війнуло легеньким запахом розмарину.

— Що таке? Божичко?

Лукаш Божичко замість відповіді хапнув Рейневана за рукав і сильно смикнув. Рейневан втратив рівновагу,