Lux perpetua - Анджей Сапковський

Якщо промова Самсона й приголомшила Бедржиха, то лише ненадовго. Він відірвав очі від очей велета. Глянув скоса на Шарлея. Поглядом дав сигнал своїм чотирьом підлеглим, моравцям із затятими пиками і кострубатими лапами. Погляду було досить, щоб моравці, мов на команду, опустили лапи і поклали їх на держаки підвішених до сідел сокир.

— Трохи щирості, так? — повторив він, кривлячи губи. — Добре. Ви перші. Ти перший, велетню. Хто ти насправді?

— Ego sum, qui sum[67].

— Ми ухиляємося від теми, — Шарлей натягнув вудила свого вороного. — Ти даси Рейневанові пояснення? Чи я маю це зробити?

— Зроби це ти. Я радо послухаю.

— Ми несподівано змінили маршрут, — негайно почав демерит, — щоб обдурити шпигунів, єпископських головорізів та Інквізицію. Ми подорожуємо ратиборським гостинцем, а вони, певно, виглядають нас під Карновом і там, певно, зробили на нас засідку. Бо їм донесли, кудою ми поїдемо. Ти їм про це доніс, Рейнмаре.

— Ясно, — Рейневан стягнув рукавицю, витер чоло. — Усе ясно. Виходить, Прокопові все-таки було мало клятви на розп'ятті. Він далі мене перевіряє.

— Чорт забирай! — Бедржих зі Стражниці нахилився в сідлі, сплюнув на землю. — Ти йому дивуєшся? Ти на його місці зробив би інакше?

— То він тільки для цього послав мене на Шльонськ? Щоб піддати мене випробуванню? Ми тільки для цього товклися такий шмат дороги і пробралися вглиб ворожої території? Лише і виключно для цього?

— Не виключно, — Бедржих випростався. — Аж ніяк не виключно. Та годі про це. Час підганяє, рушаймо.

— Куди? Я запитую, щоби донести єпископським головорізам.

— Не перегинай палку, Рейневане. Поїхали.

* * *

Вони їхали, вже без поспіху, розмоклою дорогою серед лісів. Попереду двоє моравців, за ними Бедржих і Рейневан, далі Шарлей і Самсон, останніми ще двоє моравців. Їхали обережно, як-не-як вони були на ворожій території, на землях ратиборського князівства. Молодий князь Миколай був завзятим ворогом гуситів, навіть завзятішим, ніж його недавно померлий батько, сумнозвісний герцог Ян на прізвисько Залізний. Герцог Ян, щоб допекти гуситам, не боявся навіть задатися з могутньою Польщею і її королем. У 1421 році він спровокував серйозний дипломатичний інцидент: схопив і заарештував цілий кортеж чеського посольства, яке прямувало до Кракова, а послів, на чолі з впливовим і багатим Вілемом Косткою з Поступиць, пожбурив у темницю, пограбував до сорочок і продав Люксембуржцеві, який звільнив їх аж після різкої ноти Ягайла, за посередництва Завіші Чорного з Гарбова. Тож пильність була виправданою. Якби їх упіймали ратиборці, їм не допомогли б ні ноти, ні посередництво — повисли б у зашморгах без жодних церемоній.

Вони їхали. Бедржих глипав на Рейневана, Рейневан неприязно глипав на Бедржиха. Це нітрохи не скидалося на початок доброї дружби. іf-"4- І fJV. IUU

* * *

Бедржих зі Стражниці походив, за чутками, з шляхти, але дуже вже дрібнопомісної. До революції він начебто був кліриком. Хоча він не виглядав старшим за Рейневана і, мабуть, старшим таки не був, за плечима мав довгий і кольоровий бойовий шлях. На боці революції він виступив одразу ж після її вибуху, підійнявшись, як і багато хто, на хвилі ейфорії. У 1421 році як таборитський проповідник та емісар він розбурхав гуситську бурю у Моравії, котра доти залишалася вірною Люксембуржцеві. Його творінням був моравський Новий Табор на Угерському Острозі, славний головним чином нападами на монастирі та спаленням костелів, зазвичай разом із духовенством. Після кількох боїв з угорцями Люксембуржця, коли почало ставати жарко, Бедржих залишив Моравію моравцям і повернувся до Чехії, де пристав до оребітів, а потім — до Меншого Табора Жижки. Після смерті Жижки зв'язався з Прокопом Голим, якому служив як ад'ютант для спеціальних доручень. Він перестав займатися проповідуванням, зголив апостольську бороду разом з вусами, перетворившись на юнака родом прямісінько зі святих образків. Хто його не знав, той міг на це купитися.

— Рейневане.

— Що?

— Нам треба порозмовляти.

— Може, воно вже якраз і час. Мені, бач, ця ситуація найвищою мірою гидка. І з мене вже просто-напросто цього досить. Прокоп наказав мені їхати на Шльонськ, я слухняно виконав наказ. Як видно, я помилився. Мені слід було відмовитися, не зважаючи на наслідки. А тепер я тут — біс його знає навіщо. Задля випробування? Як знаряддя провокації? Чи як її предмет? Чи виключно для того, щоб…

— Я тобі вже казав, — різко перебив Бедржих, — що зовсім не иикпючно Ілея неспоттітіанп змінити MamiinvT була моєю

Прокоп тобі довіряє. Зрештою, щодо місії на Шльонськ в нього не було вибору. Ми їдемо зустрітися і провести переговори з… певними особами. Ба навіть особистостями. Ці персони поставили умову, умову дивну і несподівану: зажадали, щоб ти, Рейнмар з Беляви, сам як є, особисто брав участь у зустрічах і переговорах. Не запитуй мене, чому. Я не знаю, чому. А може, ти знаєш?

— Не знаю. Вір або не вір, але для мене це так само дивно і несподівано. Настільки, що я вловлюю тут твій черговий підступ. Бо ти ж мені й далі не довіряєш.

Бедржих зі Стражниці різко осадив коня.

— У мене є пропозиція, — сказав він, випрямляючись у сідлі. — Незалежно від усього, давай укладемо перемир'я, хоча б лише на час цієї місії. Ми пробралися в саму середину ворожого табору. І ми погано скінчимо, якщо не будемо довіряти один одному, якщо не будемо солідарними, уважними і взаємно готовими спільно обороняти наші задниці, якби часом до того дійшло. Ну то як? Потиснеш мені руку?

— Потисну. Але з цього моменту між нами щирість, Бедржиху.

— Щирість, Рейневане.

* * *

Наступного дня вони проминули містечко Кшановіце і добралися до села Боянів, що відзначалося суворим будинком конвенту, філії монастиря ратиборських дів-домініканок. Від Ратибора, як підрахував Бедржих, їх відділяла якась миля.

— Нагадую, — він зібрав команду і почав інструктаж, — що ми — купці з Прусії, з Ельблонга, були в Угорщині, саме вертаємося звідти. Ми пригнічені, бо під Одрами нас перестріли і пограбували гусити. Рейневан і Шарлей розмовляють німецькою, я знаю. А ти, вернигоро? Хто ти і що ти?

— Я говорю всіма мовами людськими, проте став я наче бубон гудячий і як та мідь дзвінка. А звати мене Самсон. Тож звертайся до мене на ім'я, коменданте.

* * *

Вдалині вони вже бачили стіни і вежі, спершу, ще навіть не доїжджаючи до підгороддя, минули костелик, цвинтар і шибеницю, що прикрашала собою вершину плаского пагорба. На її поперечині, під легеньким вітерцем, вигойдувалося декілька тіл — на різних стадіях розкладу.