Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

вирішив, це ясно. І Зимін вирішив — по-своєму, Молчанов-теж по-своєму… А я? Я — лікар?! Що мене лякає більше: прийняти неправильне рішення чи погубити людей? Не знаю… не знаю! Але в одному дорікнути мені не можна: добре ім’я я втратити не боюся, є дещо вище за це…”

Наумов прибрав одну з прозорих стін кабінету і підійшов до вікна, що утворилося перед ним.

Над протилежним берегом бухти виплив вузький серп місяця. Ліниво зітхав прибій, десь у невидимих заростях кричав птах: не сплю, не сплю, не сплю…

Наумов підставив обличчя примарному світлу, а у вухах раптом залунав басовитий гул юпітеріанських надр, свисти і хрипи радіоперешкод, писк маяків і над усім цим — розпачливий людський голос:

— Падаю… не можу… Прощайте!..

“Врятувати тих, хто йде зараз на штурм Юпітера і хто піде завтра… І врятувати двох, перевантажених чужим знанням… Але якщо врятувати їх, якщо поставити завдання — будь-що врятувати двох космонавтів, то хтось знову падатиме в Юпітер?..”

— Падаю… не можу… Прощайте!..

“А я можу?!” — вигукнув Наумов в обличчя ночі. Вигукнув мовчки, серцем. І прийшло до нього раптом передчуття удачі, немовби він перестрибнув безодню і готовий перескочити ще одну, і лють прокинулася в ньому, і тихий смуток, тому що тієї ж миті втратив він щось у душі, можливо — право на помилку…

А з лісової гущавини, як ножем по горлу, вдарив крик проклятого птаха:

— Не сплю… не сплю… не сплю…

І крик пам’яті у відповідь:

— Падаю… не можу… Прощайте!

Міра речей…

Наумов подзвонив додому і сказав, що залишається готуватись до операції.

Віктор Положій
ЧОВЕН У ТУМАНІ

Ключ був старий, і замок був старий. Таких уже не роблять. Але ключ повернувся легко, замок клацнув м’яко, хоч у ньому і відчувалась якась таємнича монументальність, і Головчак подумав, що доведеться поморочитись, міняючи цей брухт на замок англійський, більше схожий на іграшку.

— Вміли колись люди робити, — буркнув, проте вголос, відчиняючи двері.

— То, може, хай залишається? — невпевнено озвалася позаду Валентина.

— Побачимо…

— А поряд і англійський можна врізати.

— Побачимо… Тут ще он і вічко свердлити доведеться. А деревина міцна, дай боже… — Головчак поставив у куток важку авоську (фарби, пляшечки з розчинниками, інструменти, замазка…) і, не обертаючись, гукнув до дружини: — Чого стала на порозі? Заходь, хазяйка ж наче.

— Нарешті… — мало не схлипнула з радості Валентина. — Аж не віриться. Самі собі господарі, Павлушо…

Головчак тільки гмукнув іронічно, та все ж і в його душі схлюпнула пругка хвиля радості: квартира — це таки незалежність; не буде більше гуртожитського гамору, отих довгих коридорів, захаращених дитячими колясками, сірих душових з вічними виставками випраної білизни, тісних кухонь, щотижневих комісій по перевірці чистоти, вивчаючих поглядів відставників-вахтерів, — не буде вже всього того, що тяглося стільки років і що спізнали вони обоє: і коли холостякували, і коли побрались. А відтепер — власна квартира. Можна видихнути з себе минуле, як перероблене легенями повітря, і починати жити по-справжньому.

А з квартирою — не було б щастя, так нещастя помогло. Вони давно стояли на черзі й десь за півроку мали б отримати свою однокімнатну в новому будинку на Оболоні. Аж почалися розмови, що в їхньому відомстві звільнилося — померла якась самотня бабуся — мешкання у будинку старому, тут же, на Подолі. Хлопці знайомі — а в Головчака як водія продуктової машини було їх багато — почали радити, що, мовляв, Павле, ти на черзі перший, а те, що будинок старий, — дурниці, навіть ліпше: квартира така ж однокімнатна, але площа набагато більша, стеля вища, стіни товщі, вікна ширші, ну, підремонтуєш, поможемо, не лови гав. Слово за слово, дійшло до місцевкому, де без зайвого клопоту, зважаючи на Вальчині грамоти, зароблені на посту продавця овочевого магазину, й вирішилася справа.

Одного разу вони вже були тут — коли отримали ордер, а з ним і ключі в жеку. Зайшли просто глянути. В квартирі ще стояли старі меблі покійної, було якось похмуро й сумно, але Головчак тоді ж відзначив, що метраж і справді немалий, кімнату можна перегородити на дві, ванна й кухня просторі, отож…

Він і тепер згадав, про що тоді подумав. Отож у разі розлучення можна спокійнісінько обмінятися на дві однокімнатні. Валентина вже зайшла, хоч дверей і не зачинила, і стояла в нього за спиною, певно, ніяк не могла відійти від хвилювання, і він не поспішав обернутися, ніби застиг на мить. Не хотілося йому бачити її обличчя, що розпливалося від радості: очі розширені, губи розтулені, ніби вицвілі, бо ніколи не користується помадою, обличчя бліднувате, як завжди, та ще й невиразне при коротко стриженому рідкому русявому волоссі. У Головчака мимоволі вирвалося коротке зітхання. І ще отой запах злежаних овочів який не перебивається й духами. Бо не знає Валька, які підібрати, — як була селючкою, так і лишилася. Та на самій картоплі за день на французькі чи арабські можна спокійно заробити!.. А то тільки грамоти, подяки… Грамоти не пахнуть. Головчак відчув, що в ньому починає вирувати злість. І те, що досі неясно сполохувалося в ньому, в чому він не хотів зізнаватися собі відверто, тепер розросталося в ту нав’язливу думку, яка, хоч і намагаєшся певний час її приховувати, точить тебе, мов шашіль: хату відремонтувати так, щоб можна було пристойно обміняти, від Вальки піти й жити спокійно.

— Глянь, Павлушо, — озвалася першою Валентина, — тут наче хто був.

“Жила ж…” — мало не гиркнув Головчак, але голос дружини змусив його насторожитись: Валентина й сама знала, що тут жили до них, зараз її здивувало щось інше.

Він навмисне нехотячи обернувся, вдавано неуважно ковзнув поглядом у глиб квартири. Всі двері з коридора — в кімнату, кухню, ванну— відчинені навстіж. Може, тому помешкання одразу видалося великим і світлим. Квартира зовсім порожня, меблі кудись щезли. Головчак починав потроху розуміти, що здивувало дружину. Чисто було скрізь, не так, як у квартирах, з яких щойно вибрались. Ніяких тобі дірок від видертих цвяхів, поколупаних стін, обірваних шпалер, подзьобаної підлоги.

— Може, це з жеку ремонт зробили? — невпевнено спитала Валентина.

— Діждешся… Щоб так швидко? Хоч це і їхній обов’язок. Тут не те. Хіба не бачиш? — заговорив, щоб не виказувати свого здивування, Головчак. — Певно, ремонт робився місяців два тому. Стара збиралася довго жити. Ще й фарба на підлозі не вичовгалась.

Скрізь було чисто, справно працювала електромережа, не капало з кранів. Хоч одразу вселяйся й живи. Хіба що вікна пофарбувати