Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Проте аналіз повітря Венери відібрав зовсім не так багато часу. Галя ледве встигла закінчити перев’язку, зроблену за всіма правилами швидкої медичної допомоги, як Сокіл уже виключив прилад. Він мовчки подав Риндіну аркушик паперу з своїми висновками. Микола Петрович так само мовчки продивився ті висновки. Галя і Ван Лун з нетерпінням дивилися на нього. Втім, нахмурене обличчя академіка не обіцяло ніяких радісних новин. Він перечитав чіткі рядки, написані Соколом, ще раз і підвів на товаришів занепокоєний погляд. Галя вся зіщулилася від тривожного чекання.

— Аналіз, певна річ, дуже приблизний, — сказав нарешті Риндін. — У деталях ми його ще уточнимо. Але, друзі мої, вже тепер ясно одне. Не можу вас порадувати. З астроплана можна буде виходити тільки в скафандрах!

Він трохи помовчав, в роздумі покусуючи губи, і закінчив:

— За цими попередніми даними — в атмосфері Венери й справді надто багато вуглекислоти. Не якісь там частки процента, як на Землі, а близько п’ятнадцяти процентів! І це створює для нас дуже утруднені умови, друзі мої. Для нас це забагато. Людина не може дихати таким повітрям. Добре ще, що ми маємо скафандри… хоча їх і залишилося всього три…

Важке мовчання товаришів було йому відповіддю. П’ятнадцять процентів вуглекислоти! Скафандри, без яких не можна виходити назовні, лише три скафандри на чотирьох… Але як же трудно тоді провадити вивчення Венери! Як трудно буде шукати ультразолото!

— Може, це ще не зовсім так? — несміливо, з прихованою надією припустила Галя. — Може, ще раз перевірити?

Ніхто не відповів їй, та вона й сама одразу зрозуміла, що це прозвучало несерйозно: хіба ж міг би отак грубо помилитися в своєму аналізі досвідчений вчений Сокіл?..

Ван Лун сердито проговорив:

— Гадаю, все одно зробимо своє діло. — Він хотів продовжувати, але тут-таки спинився і прислухався разом з усіма.

Пролунало глухе рипіння, наче хтось ззовні шкрябав металічний корпус корабля. Астроплан здригнувся, гойднувся. Передня його частина трохи піднялась і потім знову стала на своє місце. Здавалося, що якийсь велетень намагається перевернути корабель на бік. Корпус астроплана був надто важким і не піддавався, хоча поштовхи були дуже відчутними. Галя бачила зблідле обличчя Сокола, нахмурені брови Ринді-на. Ван Лун міцно тримався за поруччя біля стіни каюти і оглядався, наче шукав щось. І раптом він указав мовчки на ілюмінатор. Галя глянула — і, скрикнувши від несподіванки, схопила Миколу Петровича за руку.

Неясна, туманна тінь заслонила собою весь ілюмінатор, в якому ще за мить до того можна було роздивитися розпливчасті обриси незнаних рослин. Потім тінь зникла. Потому величезна лапа шкрябнула по товстому склу. А ще через мить за ілюмінатором розлилося примарне блакитнувате світло, мінливе, невірне. Воно наближалося, посилювалося, це світло!

Круглі, мов тарілки, зеленкуваті витріщені очі невідомої тварини тупо дивилися в ілюмінатор. Не видно було ані носа, ані чогось іншого, — крім отих очей та ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Блакитнувате світло розливалося саме від цього рота. Широко розмикалися і змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на вигнуті шаблі.

Це тривало всього кілька секунд. Потім усе зникло.

Невідома гігантська тварина наче розчинилася у фіолетових сутінках за ілюмінатором, — сутінках, що ховали в собі таємниці загадкового світу Венери.

де мова йде про радянський прапор на Венері, першу вилазку академіка Риндіна і професора Ван Луна на поверхню дивної планети, а також про те, як у каюті астроплана з’явилися кліщі-кровососи.

Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими циліндричними шоломами вийшли із зовнішнього люка астроплана. Слідом за ними висунулась легка пересувна металічна драбинка — і люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так, що її нижній кінець уперся в грунт, і спустилися з астроплана. Це були Риндін і Ван Лун; перший ніс якусь довгасту загорнену в тканину річ, другий тримав у руці коротку автоматичну гвинтівку.

Микола Петрович першим зіскочив з драбинки на грунт — грунт Венери, на який ще не ставала ніколи нога людини. Він оглянувся.

Дивний, незвичайний ранок зустрічав їх на чужій планеті. Вони стояли в міжгір’ї. Гострокінцеві скелі, величезні брили бурого каміння здіймалися праворуч і ліворуч з густої оранжево-червоної рослинності. Високо над скелями повільно пливли важкі сірі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало своїм промінням щільний хмарний покров планети. Але світла було багато навіть у глибокому міжгір’ї, де лежав астроплан.

Ван Лун уважно оглядав скелі. Після нічної пригоди з невідомою гігантською твариною він не довіряв Венері. Хто знає, чи не висунеться з-за першої-ліпшої скелі якесь страховище? Треба було бути готовому до всього. Автоматична гвинтівка на взводі, в ній тридцять надійних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а бойовий пістолет при боці, під лівою рукою; дві атомітні гранати на поясі; запасні обойми з патронами для гвинтівки — в кишені. Що ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрічі!

Риндін дивився на верхів’я скель, на хмари, що повільно пливли в небі. Ван Лун почув його схвильований голос:

— Здрастуй, невідома плането! — урочисто говорив академік, простигши вперед руки. — Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць і несподіванок, на яку досі ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди — і ми відкриємо твої таємниці, хоча б як негостинно ти зустріла нас!

Він обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломі: часом здавалося, що