Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Брайнт зазирнув у вікно і був вражений виглядом острова, так він змінився.

Острів осів. Колись він піднімався на двадцять метрів над рівнем моря. Тепер бризки хвиль падали на бетонні доріжки. На тому боці, де стояла важка будівля готелю, хвилі перекочувались через залізні поруччя «набережної» і заливали квіткові куртини. Палюче проміння сонця розплавляло крізь шар землі не відновлювану більше підгрунтову «вічну мерзлоту». Вона танула, просочувала вологою землю, яка перетворювалась на рідку грязюку. Дзеркало аеродрому відкидало сонячне проміння. На острові нерівномірно нагрівався грунт. Внаслідок цього земля, що оточувала аеродром, здималась буграми. Пальми, мов п'яні, хитались і падали,

Скрізь було чути тріск. Збуджені люди чалапали по грязюці, ламали альтанки, лави… На аеродромі кипіла робота. Канатами, тросами, проводами робітники зв'язували в плоти дошки, уламки меблів, плетені крісла…

Досвідчене око Брайнта з подивом відзначило, що роботу було добре організовано. «Остров'яни» діяльно готувалися рятувати своє життя…

А він?.. Уперше Брайнт усвідомив усю серйозність становища. Засмучений, з останньою надією подивився на океан. Той був пустинний до самого обрію…

— От нас лишилося тільки двоє, — сказав рудий.

— Більше води і сухарів зостанеться, — просто відповів чорнявий.

Рудому було років сорок. На вигляд це був геркулес. Чорнявий — ще молодий, худий, кощавий.

Пліт гойдався на хвилях. Сонце неймовірно палило. Цій спеці і дню, здавалося, не буде кінця.

Знемагаючи від жари і спраги, два чоловіки лежали пластом, накривши голови шматком смугастої парусини. Другий шматок був прикріплений до палиці замість прапорця. Можна було подумати, що люди вже мертві, так нерухомо лежали вони.

Коли сонце, нарешті, схилилося до обрію, спека спала, повіяло прохолодою. Рудий заворушився.

— Можна напитись і закусити, — сказав він. Чорнявий мовчав.

— У тебе удар?

— Ні, — глухо відповів чорнявий, не підводячи голови.

— А я вже хотів за спочин душі і твою порцію води випити. Вставай, друже.

Чорнявий важко підвівся на ліктях. Вони мовчки з'їли по сухарю і випили з бідона по кілька ковтків води.

— Так, — заговорив рудий після убогого обіду. — Оце так. Живеш, живеш, а помирати один раз доводиться. Один умирає на пуховій постелі, а другий отак на плоту. Ну я, звичайно, заслужив таку смерть. Так, коли б не я, то й острів, мабуть, стояв би на своєму місці…

Чорнявий повернув голову, щоб краще чути.

— Продав я всіх. Продав і зрадив. — Він помовчав і, пересвідчившись, що чорнявий слухає, вів далі: — Служив я на будівництві острова водолазом. І був там інженер Сміт чи Шмідт, білявий такий. Не зустрічав? І от увечері, коли останній пароплав уже стояв під парами, Сміт гукнув мене і тихо каже:

«Ти якірний ланцюг зварював під водою?»

«Я».

«Хочеш добре заробити?»

«Від заробітку я ніколи не відмовляюсь», — відповідаю.

«Так от, — мовить Сміт, — тисячу доларів одержиш, якщо зробиш те, що накажу. Ось тобі завдаток. Половина, — і тиче мені гаманець з золотими монетами. — Решту одержиш, коли зробиш».

«А що треба робити?»

«Спуститись, — каже, — під воду і якірний ланцюг перерізати».

Я, було, почав відмовлятись і навіть гаманець віддав йому назад. Я не душогуб якийсь. Та й своя голова дорога. А він мене умовляє, що ніякого душогубства тут нема, тільки закони конкуренції. Йому нібито треба довести, що весь проект острова був неправильний. Отже, коли острів з ланцюга зірветься, це й буде доведено. Тоді інший острів за його проектом будувати почнуть — значить, робітникам нова робота. А як тільки острів з якоря зірветься, всіх людей на цей пароплав посадять, і ніхто на світі не дізнається. Скажуть — помилка в розрахунках.

Подумав я: «Закони конкуренції мене не обходять. Нехай капіталісти один одному ніжку підставляють», — і погодився.

До якірного ланцюга під водою вели залізні сходи. Шлях знайомий. Скільки разів я по них лазив. Але риск усе-таки був чималий, якщо ти розумієшся на водолазній справі. Водолаза одягти треба — шолом загвинтити, а потім розгвинтити. Один чоловік на варті стоїть, один на сигналі, один на помпі. Троє-четверо одного водолаза обслуговують. А тут — одному впоратись треба. Сміт обіцяв скафандр зняти, коли повернусь. Без чоловіка на помпі обійтися можна. Компресор у нас був електричний. А все-таки риск. А що коли компресор відмовить? Справився я скоро — залізо електрикою, ніби масло ножем, ріжеться. Піднявся на острів — нема Сміта. Озираюсь, пароплав відходить. Обдурив, значить. Стою я, очманілий, і скафандр з мене зняти нікому. Думаю, як…

Поблизу майнув плавець акули. Один бік плоту раптом піднявся.

— Тримайсь…

Рудий і чорнявий скотились у воду. Пліт накрив їх. Над водою показалась рука рудого і швидко зникла.

Гейден ввійшов у кабінет Шерінга, привітався, поклав перед хазяїном газету з обкресленою статею і мовчки сів у крісло. Шерінг швидко переглянув статтю.

«Загибель острова-аеропорту.

Нарешті ми одержали вірогідні повідомлення про долю так загадково зниклого острова-аеропорту — дітища безталанного інженера Денхема.

Океанський пароплав «Стаар», який робить рейси між Лондоном і Ріо-де-Жанейро, підібрав в океані 27 чоловік, що пливли на плотах. Врятовані виявились робітниками з острова-аеропорту, який, за їх словами, затонув в океані внаслідок того, що холодильники виявились зіпсованими і крига розтанула.

Інженер Денхем