Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Лаллі, не ображай Генрі, — укотре попросила Гессі сина пані Катаніки, коли вони сиділи в саду, у вимережаній білими квітами альтанці, і їли печиво з варенням.

Світло-рудий і кучерявий, як мати, хлопчисько подивився на Гессі насуплено.

— Я її не ображаю! — Він відправив до рота два печивка одразу, і цукрова пудра засипала його ніс. — Я сказав, що вона схожа на бабцю Мартіку, — серйозно додав хлопчик, витираючи носа долонею. Він метляв ногами в повітрі, бо ті ще не сягали дощатої підлоги.

Гессі пирснула. Бабці Мартіці було вже за сімдесят, тож Генріка явно не могла сприйняти таке порівняння тепло.

— А чим же вона схожа, Лаллі?

— Коли вдягає суконьки з мереживом, якого більше, ніж капустяного листя, а зверху ще шаль, а там ще капелюх, а тоді дере носа, то вона зовсім як моя бабця!

— А на кого тоді схожа я? — Гессі відсунулась убік, щоб друг міг її роздивитись.

— На Гестію.

— Так не цікаво.

— Цікаво. Коли ти вийдеш за мене заміж, я буду більше тебе роздивлятись і, може, ще щось придумаю.

— Тобі ще рано одружуватись, — усміхнулась Гессі, розчулена такою раптовою пропозицією.

— І нічого не рано. — Лаллі з діловитим виглядом відкусив шматок рогалика. — Мені вже дванадцять, я щось та знаю. Тато казав, що я ще трохи підросту — і він віддасть мені дім на Озерній вулиці. Там можна буде жити. І тримати коней.

— А моя матінка каже, що Генріка вийде заміж першою, — зітхнула Гессі, згадуючи недавню розмову в цукерні.

— Е ні, Алістал Роу, звичайно, добра душа, але одружуватись із Генрі я не буду.

— А вона страх як любить коней. І в неї навіть є уніформа, як у справжнього жокея.

— Справді? — Світлі брови хлопчика сіпнулись угору.

— О так. Справжнісінька уніформа. Вишнева, із золотими ґудзичками, — по-змовницьки шепнула Гессі.

— Гаразд, — поважно додав Лаллі. — Тоді я дозволяю запрошувати твою сестру в гості, щоб вона могла кататися на наших конях. Але тільки якщо вона буде добре поводитись. І приносити гостинці.

Гессі сьорбнула теплого чаю і замислилась над тим, якою вона сама була у дванадцять років.

— Алістале, — гукнула дівчина, і той сполошився, коли почув своє повне ім’я. Мабуть, Лаллі так кликали, коли він був у чомусь винен. — Як воно — бути дванадцятирічним?

Він випнув груди.

— Чудово. Батько нарешті зрозумів, що я вже дорослий. Матінка, звичайно, ще хвилюється, коли я застуджуюсь, але це скоро мине.

— А я от не можу згадати, як мені було стільки, скільки тобі тепер.

— Я розповім. Ти носила тоді блакитне плаття і мала довші кучері. І бігала всюди за Аїденом.

— А ще? — Гессі округлила очі. Ніякої блакитної сукні вона не пам’ятала і здивувалася, що це залишилось у спогадах Лаллі, котрі мали б бути ще більш розмиті, ніж її власні.

— Ще… Якось ти втекла з уроку музики в коледжі та прийшла до нас. Мама давала пляцки з вишнями, а ти шморгала носом і з’їла геть усе. Потім уперіщив дощ, і Аїден прийшов по тебе, і ти знову плакала, що матінка гніватиметься. Але твій брат запевнив, що ні.

Гессі затамувала дух. Їй подобалося, що Лаллі згадує про Аїдена так, наче він досі тут. І братове ім’я не звучить сумно, жалібно, як це виходить, коли про нього говорять інші.

— Загалом, іменем Алістала Роу, я тобі кажу: ти була хороша. І не така вредна, як Генрі!

Гессі слабко всміхнулась і не відповіла. Чашка в її руках хруснула, і від неї відламалося вушко. Так акуратно, наче хтось відкраяв його ножем.

— Ого! — видихнув Лаллі з захватом і трішечки налякано. — Ти знову зламала чашку? Пані Моррінда тебе вб’є?

— Ні, Алістале. — Дівчина відчула раптову втому, і зауваги рудого хлопчиська вже не видавались їй ані смішними, ані цікавими. — Пані Моррінда не буде мене вбивати, тільки трішки невдоволено побурчить. Усі вже звикли, що я ламаю речі.

— Це дуже корисне вміння! От подумай: у тебе заклинив замок у дверях, і ти не можеш потрапити додому, а надворі — дощ і вітер. І тут ти така — хрясь! І двері зламано. Ну як?

Лаллі зазирнув в обличчя Гессі, абсолютно задоволений своєю вигадкою.

— Чудова ідея, — погодилась вона й акуратно відклала чашку та її вушко на край таці, намагаючись на дивитись на них.

— Ми ж поїдемо на книжковий ярмарок? — вимогливо спитала Генріка, коли доїла десерт. — Пані Ельріка нам нагадувала про нього на історії літератури!

Матінка наморщила носа, як вона робила завжди, коли чула пропозиції, котрі їй не дуже до вподоби. А ідеї взагалі зазвичай викликали в неї невдоволення. І Гессі часом думала, що матінка була б рада, якби вдалось просто жити, нічого не ворушачи й не ворушачись самій.

— На ярмарку дуже шумно й людно, Генрі, — відповіла вона з осудом. — Так нічого роздивитись не вийде. Не люблю я таку тисняву.

— Проте дітям цікаві книжкові свята, — заперечив батько. — Правда, Генрі, Гессі?

— О так! — Генріка одразу ж із ентузіазмом закивала. Вона знала, що згода батька вища за згоду матінки, тому головне — досягти першої.

— І ще там будуть оті непосидючі студенти. Я ліпше випишу вам нових книжок із магазину Оллішів. — Матінка, проте, не хотіла їхати, і край. — У них усі новинки з’являються.

— Але на ярмарку будуть іще старі книжки, — втрутилась Гессі тихо.

Генріка ж розцвіла після фрази про непосидючих студентів.

— Старі книжки? Чи ж у нас мала бібліотека? Я щось не бачила, щоб ви там надто затримувались… — відповіла матінка, та врешті зітхнула і вдихнула пахощі улюбленої лавандової хустинки, з