Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

У вітрині віддзеркалювались усі столики, рояль і різьблена шафа. І ще золотаве проміння, котре наче пронизувало все-все довкола, перетворюючи світ на досконале мереживо. Проте коли Гессі озирнулась, то ніякого проміння не було.

Натомість були блакитні очі, котрі дивились на неї.

— Доброго дня, — сказала вона мимоволі.

— Доброго дня, — сказав він.

— Гарна погода, чи не так? — Гессі швидко згадувала все, про що пристойна юна панянка може говорити з незнайомцями. У повітрі ширились кола тепла.

— Не надто. Я більше люблю дощ. — Очі тепер сміялись. — Танцювати під дощем — що може бути веселіше?

— Так. Мій брат любив танцювати під дощем. Але так легко застудитись і злягти.

Власник блакитних очей не переставав усміхатись. Повітря дзвеніло.

— Вас це лякає?

— Ні.

— От і мене ні.

Небо вривалось у вікна. Цвіт османтуса сипався на підвіконня. Світло ворушилось у фіранках…

— Гестіє Амаліє! — Слова вдарили в спину, як дрібний град.

Гессі різко повернулась і майже побігла до свого столика. Їй стало жарко. Долоні спітніли. Вона зрозуміла, що не пам’ятає нічого, крім блакитних очей. Ані лиця, ні кольору волосся. Та що там — не пам’ятає волосся взагалі! А це вже дивно, бо то перша річ, на котру вона зважає, коли знайомиться з хлопчаками, — чи красиве в них волосся. А чи був це хлопчак? Чи юнак? Чи дядечко? Чи навіть старий чоловік із чорним ціпком зі срібним руків’ям? Чи був там узагалі… хтось? Вона озирнулась і ніяк не могла знайти нікого, нікого схожого на того, з ким щойно говорила. Та й чи говорила? Язик у роті розпух і присох до піднебіння, наче з неї випили враз усі сили.

— Гестіє, сядь біля нас, — покликала пані Катаніка, плескаючи по кріслу м’ясистою долонею. — Розкажи-но, як твоє життя молоде!

Гессі слухняно сіла, проте серце гупало так швидко, що їй було важко почати розповідь. Вона стиснула пальцями оббивку крісла.

— Ми в коледжі… недавно розповідали… про наші інтереси… Я принесла показати камеру.

— Камеру? — Пані Катаніка зацікавилась.

— Фотокамеру, — втомлено відповіла матінка замість Гессі. — Вона собі вбила в голову, що фотографуватиме.

— Цікаве заняття, мабуть. — Пані Катаніка сьорбнула каву та обтерла губи серветкою.

Генріка пхикнула.

— Ота камера важить, як моя дорожня валіза, — додала матінка. — Вона з нею впаде серед вулиці й ще зламає щось. Ти ж знаєш Гестію.

— Я не впаду…

— Я собі думаю, хай поки розважається, — махнула рукою пані Катаніка. — Коли, як не тепер?

— Я бачу, що Генріка першою вийде заміж. — Матінка подивилась на другу дочку. — А от Гестія Амалія…

Вона говорила ще щось, тільки Гессі не слухала. Вона заплющила очі й спробувала знову вловити ті кола тепла, котрі ширились у повітрі в момент, коли світ раптово ожив і зарухався. У момент, коли всюди дзвеніло й хвилювало чуття того, що простягни руку — і торкнешся струни чогось таємничого і прекрасного. Але й сліду цього чуття вже не було.

Розділ 2. Даруйте книги з присвятою

Вітальню заливало світло, і здавалося, що старий рояль плаває в тому світлі, і от-от розтечеться, і вже не буде його лакованої кришки, ані холодних клавіш, ані натягнутих струн, а буде тільки музика, музика в повітрі. Гессі затамувала дух, очікуючи, що так і станеться, проте тут увійшла Генріка і довелося швидко вдавати, що в повітрі нема ніякої музики. І що світло, яке заливає вітальню, — це просто собі світло, а не магія, настояна на зимових зірках. Люди люблять бачити світ звичайним і вельми дратуються, коли твердити їм, що все не так, що довкола багато-багато магії.

— Гесті, — покликала сестра, — ну як тобі?

На обличчі Генріки сяяла гордість, а нова сукня шелестіла, так і кажучи: зверни на мене увагу! На ній було багато воланів, намистин, а маленькі рукавчики мали дуже милий вигляд і при цьому відкривали майже всі руки. Сукня робила сестру старшою і тоншою — мабуть, цього ефекту Генріка й прагнула досягти. Вона вже переросла Гессі на шість сантиметрів.

— О, дуже гарно! Тобі б рукавичок до неї. Руки здаватимуться ще більш делікатними. Лаллі вже бачив?

— Він іще малий і дурний. — Генріка задерла носа, наче її щось ужалило.

Отже, Лаллі вже бачив, зрозуміла Гессі. Бачив і сказав щось не вельми приємне. Діти завжди говорять щось не вельми приємне цілком серйозно, а дорослі це потім зводять до жартів. Бо у світі дорослих ведеться говорити одне одному неприємні речі, тільки коли вони присолоджені, приховані й двозначні, щоб ніхто бодай випадково не запідозрив іншого у прямій неприязні.

Наприклад, пані Катаніка нерідко з широкою усмішкою розповідала, що її сестра так часто виряджається й гуляє в неділю над річкою, ніби думає підчепити якогось рибалку на свій гачок від корсета. Матінка скупо всміхалась у відповідь, хитала головою і казала, що сестрі пані Катаніки ліпше частіше бувати в доброму товаристві, ніж гуляти на самотині, як неприкаяній студентці з провінції.

Гессі знала, що матінка найбільше у світі не любить саме студентів. Мабуть, та неприязнь з’явилася через цукерню. Студенти забігали завжди галасливими гуртами, а замовляли лише найдешевшу каву, майже ніколи не брали ні печива, ні пляцків, ні навіть цукерок. Вони не купували ні поливок, ні сиропів, ніколи не брали додому баночки варення, обв’язані смугастими стрічками. Не цікавились рідкісними чаями, привезеними аж із-за моря. На них невдоволено поглядали суворі адвокати, вдова судді пані Олай, дружини професорів і сама матінка, бо попри все те студенти — якісь нещасні студенти! — приходили, реготали і здавалися такими веселими та світлими, що навіть найдешевша кава в їхніх чашках смакувала, мабуть, як чарівний напій богів, коли подивитись, як після неї загорялись сині, зелені, чорні очі й сипались іскри