Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

– От не докучай мені своїми розпитуваннями, – часто-густо відказував Ігого. – Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар – навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії – уперед! Ур-р-ра! І-го-го!

Невдовзі Шаста засвоїв, що тільки-но з вуст Ігого зривався цей клич, як йому, Шасті, треба готуватися до галопу.

Так промайнув тиждень, а може, й не один: бухта змінялася бухтою, мис – мисом, долина – долиною, село – селом, річка – річкою… А скільки їх було на шляху – Шаста вже й з ліку збився, коли однієї місячної ночі трапилося от що: того дня, проспавши майже до вечора, вони рушили в дорогу, коли сонце вже сідало. Десь позаду лишилися великі пагорби, попереду простягалася рівнина, ліворуч – темнів гай, а прибережна смуга крилася десь за піщаними дюнами праворуч. Ігого, який ішов то риссю, то чвалом, раптом завмер.

– Що там? – пошепки спитав Шаста.

– Тс! – цитьнув кінь, вигинаючи шию та прядучи очима. – Ти нічого не чуєш?

Шаста прислухався. Нарешті до нього долинуло ледь чутне начебто відлуння стукоту власних копит Ігого.

– Здається, між нами та лісом скаче хтось іще, – втямив він.

– Саме так, – кивнув Ігого. – Ось це мене й непокоїть.

– Либонь, якийсь селянин додому поспішає, – припустив Шаста й позіхнув.

– Облиш, – стиха форкнув кінь. – Тут зовсім інша хода! То ніякий не селянин, а під ним аж ніяк не селянська шкапа! Хіба ж із відлуння не чути? Ні-ні, кажу тобі: то скаче справжній біговий кінь, а на ньому – справжній вершник! Скидається, там, понад лісом, за нами женеться таркаан… А от кінь під ним і справді не бойовий – для того хода залегка, але дуже-дуже ладний! То навіть не кінь, а спритна кобилка… Так-так-так – чистокровна бігова кобилка, чуєш?

– Ні, вони саме зупинилися.

– Саме так, – повівши вухом, кивнув Ігого. – Але чому вони зупинилися саме тепер? Ось що я скажу тобі: вони – хто б там не був – переслідують нас, наче тінь!

– І що ж нам робити? – якомога тихіше спитав Шаста, нахилившись коню до самого вуха. – Якщо вони нас теж почули, як ти гадаєш: чи бачать вони нас так само, як і чують?

– У сутінках – навряд чи, принаймні поки ми не рухаємося. Але щойно ми зрушимо з місця, вони це неодмінно помітять. Хоча… бач – до місяця підповзає хмара. Зробимо от що: тільки-но місяць сховається за нею, ми тишком-нишком накиваємо копитами до берега. Там, серед дюн, хоча б можна зачаїтися, аби не накликати лиха – хай краще воно спробує знайти нас.

Так вони й зробили: тільки-но місяць сховався за хмару, Ігого, як і обіцяв, мало не навшпиньки рушив до берега. А відчувши під ногами пісок, пішов легкою риссю.

Хмара виявилася більшою та густішою, ніж здавалося спочатку: вона не тільки вкрила місяць, а ще й півнеба, і з її тінню на землю раптом упала ніч, та така, що хоч в око стрель.

– Ми вже майже серед дюн, – пошепки встиг мовити Шаста, як серце його мало не гулькнуло в п’яти: попереду з темряви на них чи то гримнув грім, чи пророкотав рев, глибокий, протяжливий та дикий. Ігого аж відкинуло назад, і він майже з місця дременув навзаводи геть від моря.

– Що то бу-було? – біжучи чвалом, викрикнув Шаста.

– Лев! – кинув через плече Ігого, не збавляючи ходи.

То були єдині слова, що ними вони перекинулися в шаленому галопі, аж поки не перетнули вбрід досить широку, але неглибоку річечку і не зупинилися на протилежному її боці. Тільки тут Шаста помітив, що Ігого тремтить усім тілом і, як то кажуть про коней, увесь змилений.

– Річка має відбити наш запах та збити хижака зі сліду, – ледве переводячи дух, вичавив Ігого. – Тепер ми можемо йти хоч пішки. – І вже остаточно отямившись від переляку, додав: – Мені дуже й дуже соромно, що з остраху я втратив усілякий розум – словом, повівся не як розумний кінь, а як звичайнісінький остраханський безмозкий коняка. Ганьба мені, ганьба розумному коневі, що не раз доводив у бою, що не боїться ані шабель, ані списів, ані стріл, а тут… ось на тобі… якась дика тварюка налякала так, що ноги й досі тремтять. Перейду-но я краще на рись.

Він перейшов на рись, але вже за якусь хвилину чкурнув так, що риссю той біг і не назвеш. Та й не дивно: левиний рев почувся знов, цього разу – з боку лісу.

– Їх двоє! – аж простогнав Ігого, припускаючи стрімголов уздовж річки.

У повному мовчанні вони скакали вже не першу хвилину, коли Шаста помітив, що в перегонах вони не одні.

– Гей, Ігого! – викрикнув він. – Отой, інший кінь, вже зовсім поруч – каменюкою докинеш!

– Це те-те-те, – крізь тупіт копит кинув Ігого, – це те, що нас врятує! Там та-тарка-ан, а в нього – шабля. Він нас і захистить!

– Що я чую?! – у відчаї вигукнув Шаста. – Як на мене, краще потрапити до левових пазурів, аніж до лап таркаана. Мене повісять на першому ж дереві, як конокрада.

Звісно, Шаста хоч і налякався від левиного рику, та все ж левів побоювався менше за таркаанів. І це зрозуміло, бо таркаана він хоч бачив на власні очі, а лева – ні, на відміну від Ігого.

Ігого лише форкнув у відповідь, але взяв праворуч, далі від таркаана. Кобила ж навпаки стала брати ліворуч, і невдовзі відстань між ними відчутно збільшилася. Аж тут знов почувся левиний рик, спершу праворуч, а потім – ліворуч, і коні мимоволі почали зближатися. Та леви, здається, теж. Більш того, судячи з їхнього рику в темряві, страшні хижаки не тільки стрімко наздоганяли коней, а ще й зганяли їх докупи! Шасту пройняв холодний піт. Раптом хмара зникла, як і не було, і місяць, наче вирвавшись із полону хмари, засяяв так, ніби навкруги стояла не глупа ніч, а ясний день. Одразу стало видко, що обидва коні скачуть майже сідло в сідло, стремено в стремено, та ніздря в ніздрю, ніби змагаючись на призових перегонах. Ігого і сам визнав (згодом), що кращих перегонів Остраханство ще не бачило. Втім, тієї миті роздивлятися навкруги не було коли, і Шаста подумки вже гадав,