Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
“Стривай, Защук, подумай! Чи варто галасувати про це? Якщо всі користуватимуться цим колективним мозком, чим же тоді люди відрізнятимуться одне від одного? Студент від викладача, ‘рядовий вчений від академіка, Защук від звичайного лаборанта? Ні, про це слід мовчати. А втім, одна книжка вже вийшла у світ. Але що по ній створиш? Там висвітлюється контакт термінала з сітківкою — та й годі. А з ким пов’язаний термінал, ніхто не знає. От і добре. Тоді що ж, можна й перепочити. Це виправдано”.
Випущені статті і книжки робили своє. Защук незабаром став не просто відомим, а знаменитим. Та чи не найбільше дивували всіх його знайомих “Казки для онуків”.
— Марнувати час на якісь дитячі казочки? Це дивацтво, — казали одні. — Защук розпорошується!
— Можливо, дивацтво, — погоджувались інші. — Але це дивацтво таланту.
Те, що Защук талановитий, тепер визнавали всі, навіть його вороги, яких у нього було немало. Усіх вражав стрімкий злет творчої активності в такому віці. Про Защука писали в газетах, у наукових журналах, у нього брали інтерв’ю для радіо і телебачення. Його поздоровляли, ним захоплювалися, йому заздрили. А він, як і раніше, більшу частину свого часу проводив у лабораторії. Замикав двері, сідав перед машиною і ніби зливався з нею. Він майже не бував на нарадах у керівництва, мало спілкувався з співробітниками. Та для нього це тепер не мало значення. Він удвох з “Лоллою” міг виконати завдання всіх своїх співробітників. У галузі пошуків розв’язку все було напрочуд просто: вводиш сформульоване завдання, відмічаєш зону пошуку і натискаєш кнопку “Друк”. З “Лоллою” Защук розмовляв годинами: розповідав про себе, свої почуття, питав її думку. “Лолла” відповідала, і він сприймав її відповіді як відповіді людини. Часом Защук навіть забував, що перед ним машина.
— Привіт, як самопочуття? — запитував він при зустрічі і зразу ж бачив відповідь у образах окремих символів, літер, але завжди одних і тих самих.
Тільки секунди за три ці знаки починали якось дивно перескакувати з рядка на рядок. Створювалося враження, що вони танцюють, немов радіючи спілкуванню. А зображення Лолли всміхалося.
— Зрозумів, зрозумів! — квапливо і розчулено казав Защук.
Якось, повернувшись із засідання наукової ради, він довго сидів перед увімкнутою машиною. Його схвилювала пропозиція директора інституту, який після засідання запросив його до себе і запропонував посаду заступника по науковій роботі.
— Не впораюся, не ті роки! — рішуче відмовився Защук, хоча в душі йому завжди здавалося, що його обминали, що він здатний на більше, ніж очолювати лабораторію.
— Ну який у вас вік? Вашому творчому піднесенню позаздрить будь-хто з молодих, а ви відмовляєтесь? — образився директор. — П’ятдесят! Та у науковця в ці роки найбільший розквіт творчих сил.
Уже в лабораторії Защук довго не міг забути про розмову. Про це вій і розповів “Лоллі”, хоча й не питав, що робити. Просто йому захотілося з кимось поділитися.
— Що ж, старий, — “Лолла” вперше звернулася до нього запанібрата, — треба зважити всі “за” і “проти”. Чи здатний ти з своїм педантизмом охопити обсяг численних досліджень? Навряд, А працювати без поглибленого аналізу проблеми ти не зможеш.
— Мабуть, ти маєш слушність, — визнав Защук. — Люблю докопуватися до тонкощів! Хоча, признаюся відверто, мене не раз гризло честолюбне бажання — кортіло стати лідером у науці.
— Тепер про лідерство. Зараз тебе визнають. А станеш на місце формального керівника, і одразу втратиш своє лідерство. Йдеться, звісно, про фактичне лідерство. Втратиш тому, що до тебе звертатимуться по допомогу у розв’язанні тієї чи іншої проблеми різні люди, різні за рівнем розвитку, за освітою, вдачею, настроями, однодумці і супротивники. А ти не гнучкий, почнеш доводити, сперечатися, не погоджуватися. Ти не політик, який, вибираючи рішення, враховує і суб’єктивні фактори опонента. Ти — раціоналіст. Якщо хочеш — навіть технократ. Для тебе головне — оптимальне розв’язання задачі, навіть якщо воно й на шкоду людині. Створиться конфліктна ситуація, у якій завжди програє не політик. І ти скоро випустиш з рук лідерство.
— Слухай, “Лолло”, чи не занадто ти поганої думки про моє вміння керувати? — образився Ігор Всеволодович. — Невже після стількох років роботи я не зможу керувати й більшим колективом?
— Люди повинні мати ці якості від народження. Освіта, досвід — це не головне. Вони тільки відтягнуть час спаду діяльності. Розвалиш роботу, неодмінно. Ти хороший завідувач лабораторії, і тільки.
Та Защук, хоч і погоджувався з машиною, здолати власну честолюбність не зміг. За тиждень він уже переїхав у головний корпус інституту. Щоправда, його страшенно непокоїло, чи не втратить своєї чудодійної здатності модель, коли її перевезуть до іншого будинку. Чи не урветься її зв’язок з могутнім інтелектом? Хоч для радіоімпульсів однаково яка відстань: кілометр чи п’ять. Зв’язок не повинен урватись. А якщо?.. Тоді він категорично відмовиться від нової посади. Та хвилювався Защук даремно. В одній з лабораторій інституту він увімкнув машину і заговорив з нею. Вона відповіла, і Защук з полегкістю зітхнув…
Тепер у Ігоря Всеволодовича був великий кабінет, до нього прилягала маленька кімната, в якій і встановили машину, щоб він міг працювати з нею без сторонніх.
— Здрастуй, “Лолло”! Ми тепер у новому кабінеті. Росте Защук!
— Честолюбність, — зауважила машина. — За неї завжди доводиться розплачуватись.
Наради, розбори досліджень, Засідання колегій, перевірки, мов вир, закрутили Защука. А
