Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Попросити вас допомогти нам у справі нашого волосся… трохи просвітити нас…

Містер-Пітерс, нарешті, згадав: це той самий лисий, що приходив уже сьогодні до лабораторії… огидна пика!

— Залиште мене! — гримнув Містер-Пітерс так, що обидва мов одлетіли від нього. — Залиште, бо інакше…

Він стиснув кулаки. Але Ганна знов розплющила очі й тривожно запитливо подивилася на нього. Містер-Пітерс забув про настирливих прохачів, нахилився на ходу над нею:

— Все гаразд, моя люба… все гаразд!

… Хто сказав це? Невже гордий Містер-Пітерс?.. Шановний винахіднику, людино з твердим характером, упертий чоловіче — невже це ви вживаєте такі вирази?.. І без улюблених вами англійських слів?.. Дивно, дивно. Навіть Рома поглянув на свого приятеля й бригадира. Але Рома цього разу не сказав нічого. Щось подібне до усмішки промайнуло на його обличчі, — чи, може, це лише здалося Містеру-Пітерсу?.. Хто знає. Зрештою — хіба не може людина хоча б один раз забути про свої звички, про якісь там англійські слова? Ми певні, що може й має рацію.

Мабуть — це саме зрозумів і Рома, несучи на руках Ганну й прислухаючись до слів Містера-Пітерса…

Здавалося, академік Антохін утратив геть усю свою звичну поважність. Він проводив майже весь свій час у лабораторії, біля генератора; він запально сперечався з Містером-Пітерсом, доводячи йому кончу потребу негайно форсувати дальші роботи:

— Телемеханіка для нас — минулий етап. Принципіально ми розв’язали цю проблему, — палко говорив він. — Друже мій, перед нами тепер інші велетенські перспективи…

— А «Альгамбра?» — заперечував Рома.

— Та що ви мені з вашою «Альгамброю?» З нею буде все гаразд. Прилади для керування човном на віддалі ми побудували? Випробували? Поставили їх на човен? Встаткували підводний човен приладами для телебачення? Отже, все вже зроблено. Підводний човен тепер у руках досвідчених епронівців. Вони зроблять решту. Наша справа була — допомогти їм, дати наші прилади, озброїти їх останніми досягненнями нашої техніки. А практичну справу вони зроблять краще за нас, це-бо їхня спеціальність. Я, знаєте, за диференційовану роботу. Кожен робить те, що він краще вміє. От як.

Він витирав спітнілий лоб хусткою й повертався до своєї улюбленої теми:

— Телемеханіка — звичайна річ. Нічого принципіально нового. Просто — нам пощастило дотепніше, простіше побудувати прилади. І все. Друже мій, інша перспектива перед нами. Пересилання енергії на віддаль без дротів — ось гігантська проблема, яку досі нікому не щастило розв’язати. Ви чого ж це дивитеся вбік. Не слухаєте, га?..

— Іване Петровичу, я з усією увагою, — мимрив сконфужено Рома.

— Ні, ні, я бачу. Ви, мабуть, думаєте, що ми занадто захоплюємося?

— Іване Петровичу, та що ви…

— І не вірю… Не вірю. Проте, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі: ось стоїть електростанція. Від неї тягнуться дроти, що несуть її струм до споживачів. Скільки зайвого металу витрачаємо ми досі на ці передачі?.. Скільки грошей витрачаємо на догляд, на ремонтування ліній? А аварії? І все це відійде у минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему…

Антохін підіймав руку, говорив урочисто, немов бачачи перед собою все, про що він казав:

— От… от стоїть та сама електростанція. Над нею підносяться вгору високі щогли її антен. На антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії — активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — заводів і фабрик. Ніяких дротів, ніяких ліній. У повітрі, невидимі, блискавично швидкі несуться потоки електрики, річки електричного струму високої напруги. І десь далеко вони знаходять приймачі. Ріки електрики спускаються до приймачів, покірні нашому задумові. Вони йдуть до трансформаторів, вони знов течуть металевими каналами — і живлять мотори, верстати, фабрики, заводи… Хіба не чудесна картина? Хіба не запалює увагу така думка?.. Нова енергетика, по-новому побудоване господарство, без утрат в час пересилання, без аварій… Ах, друзі мої, це — надзвичайна річ!

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Його сиве волосся срібніло над збудженим обличчям. Це була тепер його улюблена тема. Про неї міг він говорити годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й рисунки. До Ганни Іван Петрович ставився тепер, як до людини, що заслужила загальну повагу й пошану. Як же: ця тендітна вродлива дівчина довела свою надзвичайну мужність, вона, зрештою, врятувала човен.

Коли б не вичерпувала вона безстрашно воду з човна — хіба стояв би тепер він на березі, готовий до дальших дослідів?.. Безумовно, ні; він затонув би, він лежав би тепер на дні моря.

Ось чому Іван Петрович охоче розмовляв з Ганною й намагався докладно й зрозуміло з’ясувати їй все, що стосувалося до нової роботи. Ганна слухала академіка з великою зацікавленістю: ніколи раніше не знала вона, які велетенські перспективи відкриває в усіх галузях науки й техніки новий генератор Містера-Пітерса.

А сам Містер-Пітерс тепер уже навіть не пробував за щось гніватися на Ганну або в чомусь підозрівати її. Він тільки поглядав в її бік і усміхався, бачачи, як уважно слухає Ганна пояснення Івана Петровича. «Їй-право, електротехніком буде моя Ганна», — думав він.

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав Антохін. — Один з найкращих діелектриків. Ви ж знаєте, навіть за найкращі конденсатори ми вважаємо такі, де між пластинками є саме повітря — ніякої слюди, нічого. І от, ми робимо це саме повітря чудовим провідником. Ми йонізуємо його. Наші чудесні хвилі йонізують повітря — так само, як і ультрафіалкове проміння, рентгенівське тощо. Але цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги нашої антени, як воно може бути й при звичайних радіохвилях. Це нічого не дасть для розв’язання нашої проблеми. Але тепер ми можемо робити інакше. Ми беремо цей самий генератор, відбиваємо його проміння рефлектором у певному напрямі. Таким чином ми дістаємо жмут променів, кудись скерований. Щоправда, ця скерованість все ще не задовольняє нас. Адже проміння дедалі більш розходиться в боки. Як віяло, скажімо. Але