Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

узяли напрокат автомобіль і поїхали дивитися околиці, минаючи хутори, селища й містечка. Еррера захоплено розглядав навколишні будинки. Майже всі під шифером, вони були великі й гарні. Тим часом Доротея без кінця теревенила про свого чоловіка, який втілював у собі найдивовижніші чесноти, а також про архітектурну науку, найпершим завданням якої було зведення жител «менших за розмірами, але продуманіших і практичніших, а тому й привабливіших за тутешні будівлі». «А що в них поганого?» — наважився спитати батько. «Перевитрата матеріалів і простору. От якби ти міг поговорити з моєю викладачкою, сеньйоритою Веллан, ученицею Ле Корбюзье, що підписує її проекти». Еррера трохи не спитав: «Хто із них кого дурить?», але вчасно похопився, бо це прозвучало б нечемно, тож уголос промовив: «А хто такий Ле Корбюзье?» «Перша людина в нашій царині, — пояснила донька. — Геній сучасної архітектурної революції».

Коли нарешті він увечері опинився в своєму готелі «Парк», то почувався втомленим і засмученим. Для втоми були причини: переїзди, хвилювання останніх днів. А от для смутку? Можливо, Пояре? Ні, він не схожий на негідника — чого ще вимагати від чужого подружжя? Чи це доньчин задум замінити тамтешні будинки на сучасні споруди так прикро його. вразив? Можливо, вона й помиляється, але ж він у цьому нічого не тямить. Так чи так, то був, імовірно, один із тих проектів, що ніколи не здійснюються. Найліпше в такому душевному сум’ятті вдатися до розумних доказів, тому він і мовив сам собі: «Зрештою, все це мене не обходить». Але не заспокоївся, а засмутився ще більше.

Йому здалося, що за ніч він і на мить не стулив очей, хоч добре пам’ятав, як одного разу злякано скинувся, бо наче знову опинився в турецьких лазнях з кошмару, привидженого в По, чи в маврітанських термах у Салі й почув слова: «Все це мене не обходить». Чому з усіх нічних роздумів у пам’ять врізалися саме ці слова? Раптом йому спало на думку: «Я б такого не сказав, якби йшлося про мою дружину». Шукати Доротею в дочці — безнадійна химера. Кожна людина неповторна.

3. КЛЕМЕНТИНА

— Кожна людина неповторна, — погодився я. — Відкрили Америку.

— Тому я і шукаю Клементину, свою дружину. Хай навіть мене запроторять за ґрати.

— Чому це вас мусять запроторити за ґрати?

Злива з вітром так обрушилися на машину, що я аж злякався, чи не ураган, часом. Мій попутник засвистів, а тоді став наспівувати:

— Шукаю свою Тітіну, шукаю в Коррієнтес…

Тієї миті він видався мені божевільним. Щоб стулити йому пельку, я перепитав:

— Чому це вас мусять запроторити за грати?

— Одного разу мені пощастило звідти вирватися, коли мене оглянув лікар і спровадив до божевільні.

— А що ви такого накоїли?

— Нічого особливого. Мене звинуватили в спробі зґвалтувати й скривдити неповнолітню.

— Справді, майже нічого. То вам подобаються дівчатка?

— Та ні.

— В чому ж справа?

— Коли чоловік мого віку розмовляє з дівчам, завжди думають найгірше.

— Чи ж так доконче вам розмовляти саме з дівчам?

— А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.

— Можливо.

— Клементина померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П’ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?

— Ви вірите в перевтілення?

— Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше — помирає.

— І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?

— У дівчинці, якій рівно п’ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! — і лише одна з них — моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. Її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком… Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.

— Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.

— Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ

Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої — пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.

Пригадую свій перший візит до лікаря.

— Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли, — заявив він. — Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.

Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.

— Невиліковність? — перепитав лікар. — Не обов’язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.

— Тобто остаточного одужання?

— Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила.