Стріла Всесвіту - Світлана Володимирівна Ягупова

тебе тому, що ти живеш на краю долини і в тебе буває найменше гостей. Ніхто не бачив мене по дорозі сюди, жодна жива душа не відає, що я тут. Девіде, я навіть не здогадуюсь, звідкіля ті чортові мухи носять золото, але вони звідкись та носять золотий пилок і складають його в соти замість справжнього квіткового пилку. Допоможи мені — і сам пересвідчишся!

Я прислухався. Він висмикнув із льотка жмут сіна й відскочив до мене. З вулика полізли розлючені бджоли. Вони викочувалися на передню стінку, злітали й знову сідали — за мить вулик був обліплений ними.

Ми постояли ще трохи, поки бджоли нарешті заспокоїлись. Потім він обережно підійшов до того ящика, зняв із нього дашок й поволі витяг рамку з сотами. Навіть здалеку я почув, як знову загув розтривожений рій. Кілька бджіл піднялися в повітря й сіли йому на руки та обличчя, але він стояв спокійно, і вони полетіли. Тільки по тому він підійшов до мене із сотами.

— Поглянь! — я злякався його посмішки й того, як заблищали в нього очі. Як хотілося мені тієї миті, аби все це виявилося примарним сном.

Він виколупав кілька шестигранних злитків з потемнілого воску — точнісінько таких, як ті, що витягнув перед тим з кишені.

— Це золото!!! — почув я.

Та я й сам бачив це. Колись, коли ми обидва працювали в Комітеті, через наші руки пройшло стільки цього лиха, що мені досить було одного погляду, аби пізнати його.

— Девіде, ти розумієш, що це значить?! — шепотів він. І мені здалося, що він зараз закричить. — Ми станемо найбагатшими людьми, які будь-коли існували. Ти чуєш, ми матимемо стільки золота, скільки не було ніколи і ні в кого. Девіде, я все обміркував! У тебе тут є де сховатися. Та навіть, якщо й побачать нашу пасіку, кому спаде на думку, що то золоті копалини. Девіде, за кілька років у нас буде купа золота. Ми зв’яжемося з Тріадою й відкупимо цю планету. Ми заплатимо, скільки вони захочуть. Ти уявляєш, уся планета наша — твоя і моя! Жодна людина в світі ще не володіла цілою планетою! Девіде, років за десять всюди стоятимуть наші пасіки, тільки наші. Ніхто, крім нас, не матиме права на це. Ніхто, бо це буде наша планета…

— Девіде, та прокинься ж ти! Чому ти мовчиш? Ти плачеш!

А я дивився на нього і згадував маленького хлопчика, яким він був там, у нашому дитинстві. Переді мною постали тихі вечори біля каміна, коли нас не торкнулася та жахлива хвороба, що зморила світ й забрала не одне життя. Я дивився па нього й згадував наші розмови, коли ми збиралися летіти з Тріади сюди, на Данаю, щоб утекти від того шаленого світу, який потроху висотував нас. Я пригадував наші мрії про те, яке життя ми збудуємо тут. Я згадував, якими щасливими були на цій землі ми й ті кілька сотень наших друзів, які прилетіли разом з нами, і розумів, що всьому цьому приходить кінець. Невже кожен з нас приречений носити в собі мікроби тієї страшної хвороби й досить лише сприятливих умов, щоб спалахнула епідемія, що забере в могилу стільки надій та людського щастя, скільки не забирала жодна війна.

Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.

Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.

…Після того, як анігілював його (яскравий спалах, війнуло теплим вітром), я знищив вулик з бджолами, спалив фургон, а коней відпустив на волю.

Ніхто на Данаї до цих пір не здогадується, куди зник Джон Адамс, і горе його сім’ї від того менше — адже завжди є надія, що він повернеться.

У найбільшій кімнаті їхнього дому, яка слугує за хол, висить величезна, на півстіни фотографія Джона, ще з тих часів, коли ми служили з ним на “Ельдорадо”. Те фото зробив і приніс сюди я, через деякий час після того, як він зник. Я часто стою перед ним, коли мене ніхто не бачить, і дивлюся на нього. “Господи, — думаю я в ті хвилини, — я які муки здатна витримати людина, яка безодня в душі її, де вона може сховати все, що завгодно”.

Я допомагав Мері, коли зростали його сини, любив їх і турбувався про них чи не більше, ніж про своїх. Тепер вони вже дорослі й можуть самі зарадити собі, але я, як і раніше, буваю у них. Обидва вони схожі на Джона й люблять мене.

Ніхто й ніколи не дізнається, що відчуваю я, коли бачу їх. Так само, як піхто й ніколи не дізнається, чому зник Джон Адамс.

Ніхто й ніколи.

Теплими, тихими вечорами я сідаю на коня і їду в поле. Зупиняюся і напружено вслухаюся в тишу — чи не гудуть, бува, бджоли.

Ночами сняться мені страшні сни. Ніби я бачу, як із вулика Джона вилітає бджолиний рій і розтає в сутінках. Я схоплююся з ліжка, біжу за ним і далеко-далеко від будинку, в безкрайній рівнині, вкритій блакитною травою, раптом наштовхуюсь на гори золота…

А що як із вулика Джона й справді колись вилетів рій або й кілька!

Ця думка не дає мені спокою ось уже багато років, й теплими тихими вечорами я сідаю на коня, їду в поле, зупиняюся й напружено вслухаюся в тишу…

Вадим Евентов
ЖИЛА-БУЛА СОБІ ДІВЧИНА

Катря проминула бульвар і ступила на бруківку. Все, що сталося потім, відбилося у її пам’яті, як різка фотографія, — і до