Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
— Імама ти знайдеш у другому дворі.
Вийшовши з-під склепіння башти, Петро подумав, що тепер він у пастці. Якщо чимось себе викаже, втікати буде нікуди.
Першим двором було невелике містечко з будинками під рудою черепицею та базаром, який уже спорожнів. Не було потреби питати у поодиноких мешканців, де знаходиться другий двір. З містечка було тільки два виходи — назад, за межі фортеці, і — в браму у височезній вежі між двома також високими мурами, з-над яких виднівся мінарет і частина бані-даху мечеті. Ця вежа мала також великі ковані ворота, але сторожі там не було.
Проминувши браму, Потурнак відчув себе у подвійній пастці.
Другий двір, посеред якого стояла мечеть, був на вищій частині пагорба, ніж перший. Його також оточували височезні мури й вежі — прямокутні й круглі, за якими ховався, ще вище на пагорбі, третій двір. То була остання лінія оборони.
У другому дворі стояли яничарські житла, склади з припасами та конюшні.
“А онде й імам,” — майнуло в голові у Петра.
Біля входу в мечеть, в оточенні гурту яничарів, виділявся середнього зросту чоловік у білому довгому вбранні, застібнутому під саму шию, і в капелюсі у формі усіченого конуса. Він щось казав яничарам, але погляд його був спрямований на прибульця, що наближався.
— Мир, простір і благоденство! — мовив Потурнак, уклонившись. — Нехай милість Аллаха ніколи не полишає вас, о правовірні!
Відказав імам:
— Нехай милість його буде й на тобі, достойний. — По миті додав: — Якщо ти той чоловік, про якого повідав капудан Ягджи-Огли.
— Я той з нікчемних дітей Аллаха, про якого казав мій друг Ягджи-Огли.
— Він тут оповідав, що тебе почув Аллах… Що якби не твоя молитва…
— Ягджи… е-е перебільшив, о достойний імаме. Страхіття, що ми його пережили, було тільки попередженням вищої сили для всіх нас… Бо якби сталося найгірше, то тоді й вас — мешканців Акермана було б покарано. Адже ви не дочекалися б провізії, а ось-ось зима.
— Авжеж, авжеж, — погодився імам. — Чин Аллаха відрізняється від чину людини, навіть найрозумнішої. Людина, караючи винного, часом завдає шкоди невинному, або звеличуючи одного, принижує іншого…
— Мудрість світиться у твоїх словах, чоловіче, — сказав Петро. — Цьому храму, — він кивнув на мечеть, — і вірним його, — подивився на яничарів, — поталанило, що в них такий імам. Казав один з вашої команди, що ти, достойний, хадж здійснив до Мекки…
Імам погладив борідку, в якій уже було знати сивину; йому сподобалися слова прибульця.
— І до Мекки, й до Медіни, й до Кааби… — відказав він чистою арабською мовою. — А навчався я в медресе, що при мечеті Сулейманії.
У Потурнака мало не вихопилося, що при цій же мечеті навчається його син, та раптом він затнувся. Натомість мовив:
— Султан Амурат, хай благословить його Аллах, знає кому довіряти стяг Пророка. Кому і де…
Очі яничарів, з яких спершу визирали дикі звірі, стали спокійнішими. Тепла розмова двох людей Корану тішила їхні заскорузлі, звиклі до насильства, душі.
Раптом імам подивився на небо, тоді на мури й башти третього двору, тіні від яких уже накрили увесь другий двір, мовив:
— Час намазу, правовірні, — і кивнувши Потурнакові на двері храму, сам попрямував до мінарету.
Невдовзі пролунав його гучний заклик до молитви, який почули і мешканці фортеці, і мешканці позафортечного міста.
…Холодне приміщення мечеті скоро нагрілося від сотні людей, які рівними рядами стояли навколішки, відбиваючи поклони. Імам, щойно закінчивши молитву за султана Амурата, раптом сказав:
— Будьте твердими при виконанні його наказів, так само, як і він є надійним виконавцем волі Аллаха. Тільки тоді ви зможете пройти мостом Сиратом у рай. А міст той, нагадую вам, тонкий як волосина і гострий як меч. Праведник його пройде. Грішник же впаде в пекло, що під ним, у геєну вогненну…
…Петро, а потім імам, вийшли, коли в передпокої вже не залишилося жодної пари взуття, яке вірні Аллаха скидають перед тим, як зайти у храм.
— Казав капудан Ягджи-Огли, що шлях твій — до Кишинева, достойний… — озвався імам.
— Так. У мене там маєток, якого я і в очі не бачив. Він дістався мені по смерті мого родича.
— То ти молдавської крові?
— Та ні. Османи ми, з діда-прадіда. А маєток той наші забрали в одного вельможі, який підтримував господаря-відступника Йону Воду Лютого, та продали моєму родичеві за смішну плату. Він, як і Ягджи-Огли, поставляв провіант армії, тільки суходолом.
— Клопіт матимеш з тим майном. Непокірний і зрадливий люд молдавани. Часом доводиться посилати воїнів, що вибивати з них данину.
— Я не збираюся там осідати. Поживу, доки знайду путнього покупця на маєток… — Раптом Петро сказав: — Достойний імаме, я завважив, що твої вірні не з османів… Ну, балакають по різному. Чи надійна це опора трону тут, на межі держави?
— Гай-гай, скільки там нас — османів на таке велике царство, як Туреччина… Але ми — носії духу. Наш дух — у кожному з них — тих, кого ти бачив. Переважна більшість це слов’яни, ну, серби, боснійці, болгари, уруси. Наші воїни й орда роблять набіги на їхні землі і відбирають з ясиру хлопчиків до десяти років. Їх обрізають і віддають у військові школи, де основною дисципліною є Коран, а основним предметом поклоніння — султан. У них виховують мужність, жорстокість і відданість. Якби кордон боронили османи, то скоро нас залишилася б якась жменька. А ці
