Українська література » Фантастика » Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Читаємо онлайн Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
столиця Візантії; після завоювання турками стала називатися Стамбулом. ">[31], тільки там не пахло ладаном і звідусіль чулися чужомовні молитви. Йому здалося, що поміж люду він угледів і Оникія. “Боже, — йойкнуло всередині, — але ж нам і характерник сприяв, а він нечистий!” Щось важке піднялося в свідомості Сави, ніби всі гріхи роду його спливли на поверхню. З тим він поспішив покинути храм.

Потурнак очікував за парканом церковного подвір’я.

— Від тебе пахне ладаном, — сказав, принюхавшись. — Ходімо, покажу, куди матимеш тікати, якщо зі мною щось станеться.

Вони вийшли на околицю міста, а тоді пішли дорогою вздовж лиману. Це був шлях, що ним приганяли худобу в Акерман.

— Тут Буджацька орда господар — ногайці, — озвався Петро. — Там, — він кивнув на північий захід, — Молдавія. Дорога ця приведе до гирла Дністра і далі — вглиб Молдавії. Немало люду тамтешнього по-нашому тямить. А головне — турка не люблять. Там і знайдеш прихисток.

— А дівчата!?

Замість відповіді Петро сягнув у кишеню й витяг жменю золотих дукатів.

— Викупиш їх за ці гроші.

— Як я це зроблю, коли мене знають як твого раба?

— Не знають, а бачили, всього один раз, із запнутим обличчям. До того ж один тільки чоловік — господар постоялого двору. Якщо ж ти уберешся в інший одяг, поголиш бороду й вуса, то й він тебе не впізнає. Рабів тут не запам’ятовують. Видаватимеш себе за купця-уруса, який прибув щоб домовитися про постачання збіжжя.

— Я не тямлю по-їхньому.

— А ти думаєш, що наші купці знають арабську граматику? — Потурнак побрязкав монетами в кишені. — Ось мова, яку тут усі розуміють.

Петро спинився, а тоді повернув назад, у містечко. На базарі він розшукав лавку міняла й розміняв кілька срібних дукатів на куруші.

— Це тобі гроші на дорогу, — сказав. — Ага, золоті нікому не показуй — то скарб. За них і вбити можуть.

Петро роззирнувся: базар був великий і багатолюдний. Більшу його частину займали фури ногайців, для яких Акерман був столицею орди, немало стояло двоколісних возів перекопських татар — здебільшого навантажені лантухами з сіллю.

Петро спинив погляд на великому возі обвішаному барвистими килимами й одягом, попрямував туди. Сава поплентався слідом, як і належить рабові.

— Буна дзіва! — привітався Потурнак до власника воза.

— Буна… — відказав той, не приховуючи подиву, адже до нього звертався його ж мовою турок, до того ж у зеленій чалмі, яка свідчила про високе духовне чи світське становище.

— Мушу одягнути свого раба, шановний, — провадив Петро молдавською. — Мерзне сарака.

— У що ти хочеш його убрати, чоловіче? В кожуха чи у ватяний халат?

— У ватяний. Тільки товстий.

Молдаванин розв’язав великого клумака й витяг ватяний одяг.

— А примірь-но, рабе, — сказав Петро турецькою

Одяг виявився теплим і довгим, по кісточки.

— Он я бачу ще теплі штани, постоли й шапку. Витягуй і їх.

Петро зажадав ще торбу, в яку все поскладав і, не торгуючись, розплатився.

— Буна димінаци, — відповів на прощання господар, не приховуючи радості від щедрої виручки.

На заході за базаром виднілися великі загони для худоби — овець, коней, корів. Господарі тварин стояли біля татарських кибиток, голосно сповіщали про свій товар. Біля однієї такої лавки Петро купив в’яленої баранини й коржів.

Коли вони опинилися на дорозі, звідки до того прийшли, Петро сказав:

— Чимчикуй, братику, до гаю, що попереду на березі лиману. Пообідай, перевдягнися. І забудь, що ти раб. Постоли й шапка робитимуть тебе схожим на молдованина. Халат виказуватиме в тобі турка. То нічого, що в тебе сині очі й русяве волосся. Поміж того племені таких немало. До тебе ставитимуться з недовірою і ті, й ті. Що нам і треба. Блукатимеш по базару, по місту, до всього придивляйся. Надто до молдавських купців. Можливо, нам доведеться пристати до якоїсь із їхніх валок. До постоялого двору, де дівчата, не наближайся, а спостерігай від мечеті. Звідти його добре видно. У фортеці я буду до присмерку. Перестрінеш мене. Якщо ж не з’явлюся, а натомість приїдуть яничари — втікай… Ага, мало не забув. Наталка все знає.

Сава обурився:

— А чого ж ти мені забороняв відкривати лице!

— Приблудо, поведінка людини тільки тоді природна, коли вона підкоряється порухам її душі. Яка з твоєї Меланії буде дружина турка, якщо сонцем в її очах будеш ти — раб того турка? Навіть неспостережливий помітить неладне.


Високі башти вже кидали тінь на рів з водою, що оперізував фортецю, коли Потурнак, пройшовши перекидним мостом, опинився під склепінням брами. Він завважив на кам’яній плиті над входом викарбувані слов’янські слова, але не спинився щоб прочитати; з нього не зводили очей четверо бородатих вартових. Вони заступили дорогу.

— Хто ти й чому прийшов перед заходом сонця? — запитав один з них на суміші турецької й сербської мов. — О цій порі з фортеці вже виходять.

— Я прийшов у мечеть, де віддають шану Аллахові найдостойніші з підданих султана Амурата, хай він вічно панує над світом, о вартові. Мене запросив імам на вечірню молитву.

Було видно, що на військових справила враження стамбульська велемовність з ледь вловимою арабською вимовою. Арабів хоч і не дуже шанували, проте люди Корану спілкувалися між собою арабською.

— То це ти той ходжи, по якого посилали наших людей? — мовив інший вартовий. У його турецькій мові проскакували болгарські слова.

— Так. До мене приїздили діти султана…

Петро, якому доводилося приводити каравани до міст-фортець, знав про суворі правила пропуску й очікував, що від нього зажадають ще якогось підтвердження.

Відгуки про книгу Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: