Галапагос - Курт Воннегут

Те, що колоністи майже одразу знищили всіх наземних ігуан, могло мати фатальні наслідки. Та, на щастя, до катастрофи це не призвело. Великі наземні черепахи на Санта-Росалії ніколи не водилися, а то колоністи напевне знищили б і їх. Та й це особливого значення не мало б.

Тим часом в інших частинах світу, зокрема в Африці, люди гинули мільйонами, бо їм не щастило. З року в рік там не випадало жодної краплини дощу. Колись ішли й зливи, але тепер було схоже на те, що дощ уже ніколи не проллється.

Принаймні африканці перестали розмножуватись. І за те хвалити Бога. Це давало деяку полегкість і означало, що залишалося більше отого нічого, що розподілялося між населенням.

Капітан не здогадувався, що канка-боно завагітніла, доки лишився місяць до того, коли перша з них мала народити дитину, а дитина та, як виявилось потім, стала першим хлопчиком — уродженцем цього острова. Його знали під прізвиськом, яке йому дала пухнаста Акіко, захоплена тим, що народився чоловік. Вона назвала хлопчика Камікадзе. Японською мовою це означало «священий вітер».

Перші колоністи так ніколи й не стали однією родиною. Але після того, як останні з них померли, наступні покоління перетворились на єдину родину, що мала спільну мову, спільну релігію, окремі спільні жарти, пісні, танці тощо. Майже все це пішло від канка-боно. І Камікадзе, коли настала його черга бути старезним дідом, зрооився чимось таким, чого так і не домігся капітан, а саме — шанованим патріархом. А шанованою матір'ю роду стала тоді Акіко.

Це відбулося дуже швидко — я маю на увазі створення з такого випадкового генетичного матеріалу ідеально цілісної людської родини. І спостерігати це було дуже приємно. Я навіть мало не полюбив людей — таких, якими вони тоді були: з великим мозком і взагалі.

11

Капітан дізнався про вагітність однієї з канка-боно дуже пізно, коли гра зайшла надто далеко. Це сталося тому, що. я одного боку, ніхто не збирався його про це повідомляти, а з другого, тому, що дівчата канка-боно так його ненавиділи головним чином на расовому грунті, що майже ніколи ііс потрапляли йому на очі. Вони приходили до джерела по воду тільки пізно вночі, коли він звичайно спав, щоб не зустрічатися з ним. Вони й далі, аж поки капітан і помре, ненавидитимуть його так само люто, незважаючи на те, що він був батьком угіх їхніх вельми улюблених дітей.

Та одної ночі, за місяць до народження Камікадзе, капітан ніяк не міг заснути на пір'яній постелі, яку ділив з Мері. Великий мозок підкинув йому план, через який він, замість спати, весь час чухався та перевертався з боку на бік. План полягав у тому, щоб докопатися зсередини кратера до місця, звідки вода потрапляє в джерело, й так узяти під контроль те, на що ніхто не мав підстав нарікати, — кількість води у джерелі.

До речі, за скромністю цей інженерний задум цілком можна було б порівняти з величезною пірамідою фараона Хуфу чи з Панамським каналом.

Отже, серед ночі капітан підвівся з ліжка й вирушив на прогулянку. Місяць уповні світив просто над головою. Коли капітан підійшов до джерела, там було шестеро дівчат канка-боно; вони плескалися в повній чаші, оббризкували одна одну і взагалі бавилися з водою, наче з лагідним звіреням. Вони були дуже веселі й щасливі — особливо через те, що невдовзі всі мали народити дітей.

Та коли дівчата побачили капітана, їм стало вже не до сміху. Вони подумали, що це сам диявол у плоті. Капітан також був збентежений, бо не мав на собі ніякого одягу. Він не сподівався, що когось зустріне, і не подбав, іцоб прикрити хоча б сідниці шматками ігуанячої шкіри. І ось тепер, через десять років на Санта-Росалії, дівчата канка-боно вперше дістали нагоду побачити його статеві органи. їм стало смішно, і вони вже не могли стримати регіт.

Капітан відступив назад, до свого житла, де міцно спала Мері. На дівочий регіт він не звернув уваги — то була, як на нього, просто легковажність. На думці в капітана було зовсім інше: в однієї з дівчат здувся живіт — чи то від якоїсь інфекції, чи від глистів, чи від пухлини, — і вона, попри свої веселощі, мабуть, невдовзі мала померти.

Коли настав ранок, він поділився цими спостереженнями з Мері, але та у відповідь тільки якось дивно всміхнулася.

— Хіба тут є чого сміятися? — запитав він.

— Невже я сміялася? — відказала вона. — Господи, ну звичайно, тут нема чого сміятись.

— Такий великий опух! — промовив він. — Це не жарт.

— Авжеж, тут я з тобою згодна. Нам лишається тільки спостерігати й чекати. Хіба тут щось удісш?

— А вона така бадьора! — дивувався капітан. — Навіть, здається, зовсім не помічає цієї жахливої пухлини.

— Ти ж сам часто казав, — зауважила Мері,- що вони не схожі на нас. У них дуже примітивне мислення. Що б не скоїлось, вони все обертають на жарт. Розуміють, що не можуть нічого змінити, тож приймають життя таким, яким воно є.

У ліжку з нею був «Мандаракс». Вона, а також пухнаста Акіко, якій тоді сповнилося лише десять років, були єдині з усіх колоністів, кого цей прилад ще забавляв. Коли б не вони, то капітан, Селіна чи Хісако, які відчували себе обдуреними нездійсненними порадами «Мандаракса», його пустими мудрощами та безглуздими намаганнями бути дотепним, давно вже викинули б цей прилад в океан.

Зокрема, капітан почував себе особисто ображеним після того, як «Мандаракс» видав віршика про кумедного капітана «Скреготу віконниць».

Отже, Мері мала змогу видобути з «Мандаракса» реакцію на гадану необізнаність тієї дівчини канка-боно, яка, попри свій живіт, була щаслива. Ось ця реакція:

Життя найщасливішс, коли ти необічнніііт,

Як іце не навчився гумувати й тішитись.

Софокл (496–406 до н.е.)

Мері поводилася з капітаном у спосіб, який я, колишній його приятель, не міг не визнати негідним і самочинним. Можливо, якби за'життя я був жінкою, то відчував би це інакше. В такому разі я, мабуть, тріумфував би разом із Мері Хепберн, коли вона потай глузувала з тієї обмеженої ролі, яку тоді — як, до речі, й тепер — грали чоловіки у справі розмноження. Тут ніщо не змінилось. І нині є досить отих здоровезних бовдурів, на яких можна розраховувати, щоб упорснути