Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Два горішні поверхи були поділені на невеликі приміщення, що служитимуть за жилі каюти. Дотепна конструкція меблів свідчила про бажання конструкторів заощадити кожен квадратний сантиметр площі; м’яка пружна пластмаса, якою було обтягнуто стіни та окремі предмети, мала захищати астронавтів від зайвих ударів при несподіваних поштовхах.

Нижчий поверх становив собою великий круглий зал. Телевізори, бібліотека та квіти свідчили, що тут члени екіпажу будуть проводити свій вільний час.

Під клубом були розташовані кухня та хімічні лабораторії. Тут командуватиме Алена.

Інші приміщення корабля Северсона мало цікавили. Він знав, що там — склади кисню, які забезпечуватимуть оновлення повітря, та склади пального, але загалом там було надто багато пристроїв, яких він досі не розумів.

Зате атомну електростанцію він полюбив ще під час монтажу. Беручи участь у роботі над нею, він вважав, що це й його дітище. Однак присутність праплемінника Дітріхсона зіпсувала йому настрій. Він перевів подих лише тоді, коли огляд корабля повністю закінчився і вони зайшли до кабіни управління.

Молодінова, Цаген і Шайнер уже сиділи разом з Мадарашем на своїх місцях.

— Прив’яжіться, за шість хвилин стартуємо! — нагадала Молодінова, навіть не підвівши очей від контрольних апаратів.

Северсон сів у крісло поруч Алени і почав затягувати запобіжні пояси. Раптом його рука торкнулась якоїсь кульки в кишені комбінезона.

“Що це може бути, адже я нічого туди не клав?” — майнула в нього думка.

Він витяг згорнутий у кульку папірець.

Северсон запитливо глянув на Алену. Вона саме дивилась у протилежному напрямку і не помітила його знахідки. Тоді Северсон розгорнув папірець і, на свій превеликий подив, прочитав: “Братство сильної руки” проти вашої участі в польоті. Застерігаємо: краще відмовтесь!”

Северсон швидко засунув листа до кишені. Це було зроблено вчасно, бо Алена повернула голову і запитала тихо:

— Ви раді, що ми летимо разом?

— Так, радий і дуже! — кивнув він і, почуваючи, що ного слова прозвучали не досить переконливо, зразу ж додав: — Ви навіть не уявляєте, який я щасливий, що ми не розлучились. Я боявся б за вас…

— Бажаємо вам успіхів у вашій подорожі та щасливого повернення! — пролунало з репродуктора. — Прийміть привітання від усього людства і вітайте від нашого імені далеких сусідів на планеті Ікс!

За знаком Молодінової Мадараш пересунув один з важелів.

Легеньке тремтіння стін засвідчило, що вже загули реактивні двигуни.

— Старт!

Северсон занурився у м’які подушки.

“Хто поклав мені до кишені цього листа? — міркував він. — Це не Олаф; той навіть оком не моргнув, не показав, що не радий мене тут бачити. До того ж він сам мене просив, щоб я летів з ним… Чи, можливо, він має на “Промені” ще одного спільника?.. Хто це може бути?.. Тільки… Ватсон. Так, безперечно, це Ватсон… Отже, тому він і летить з нами. Тому і та несподівана зміна щодо плану Навратіла… Чому це мені не спало на думку раніше?”

Він витягнув листа з кишені і знову крадькома зазирнув у нього.

“Так, це Ватсон, в цьому немає сумніву! Олаф мені не писав би англійською мовою!”

Краєвид з вікна атомної електростанції “Променя” швидко змінювався. Земля, яка нерухомо висіла над обрієм Місяця, сховалась за верхів’я гір. Окремі скелі непомітно зливались у пасма, поступово перетворюючись на справжні кратери та цирки, знайомі кожному із знімків Місяця.

Дітріхсон був повністю заглиблений у спостереження за контрольними апаратами і все-таки раз у раз поглядав на захоплююче видовище, яке розгорталось за вікном. Поверхня Місяця закруглялась; він даленів, зменшувався, перетворився на кулю. На її нижчому прузі знову з’явилось блакитно-зелене обличчя Землі. Здавалось, вона лишається незмінною, тимчасом як Місяць помітно зменшувався.

За кілька годин польоту розміри обох куль зрівнялися. Зоряним небом пливли два різного кольору диски, а на протилежному боці сяяло оповите сліпучою променистою короною Сонце.

Який він порожній, який жахливо порожній отой міжпланетний простір!

Глянувши на даленіючу рідну планету, Дітріхсон затремтів. Правда, він ніколи не відчував тоскної гризоти за домівкою, а любов до вітчизни була для нього незнайомим поняттям, пустим словом. Але зараз його серце стиснула дивна туга. Земля з мальовничими ранками і вечорами, з розкішною природою і життям зникає в темряві ночі. Пізніше й Сонце перетвориться на крихітну зірочку, яка загубиться серед мільйонів інших… Життя чи смерть, перемога чи програш — все тепер залежить тільки від надійності міцно замкненого світу, який створили для себе люди і який тепер летить разом з ними Всесвітом. Досить, щоб зрадила хоча б одна ланка в цьому хитромудро складеному кругообігу матерії — і астронавти помруть з голоду чи спраги або задихнуться. А що чекає їх на цьому довгому шляху? Коли “Промінь” покине Сонячну систему і замовкнуть ракети, настане темна ніч, повна всіляких несподіванок. Чи можна з певністю сказати, що в міжзоряному просторі немає блукаючих космічних тіл, що там не плавають хмари газу, які несуть зорельоту загибель у вогні?

Отак міркуючи, Дітріхсон згадав і про долю експериментальної ракети Шайнера. Яка була причина її несподіваної мовчанки?