Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

своєрідний підводний човен, який сам, без людей, спуститься на морське дно, шукати «Альгамбру». Човном будуть керувати за допомогою УКХ з берега. Перші моделі приладів, які прийматимуть у підводному човні сигнали й керуватимуть залежно від цього моторами й рулями човна, — поставлено поки що для випробування на звичайний моторний човен. По випробуванні прилади ці будуть переставлені на підводний човен. Ось чому дуже важливо випробувати прилади в умовах будь-якої поганої погоди».

Свіжий вітер розбивав гребінці хвиль, люди дивилися на неспокійне море — і дивувалися:

— Невже так-таки сам човен?.. Без людей?.. Ай-ай, чого наука дійшла!

Академік Антохін з професорами зайняв місце на високому шпилику на березі моря, звідки зручно було спостерігати через біноклі всі майбутні маневри човна. Телефон зв’язував його з лабораторією, де стояв генератор і де зосереджено й серйозно готувався до відповідального досліду Містер-Пітерс. Рома допомагав йому.

Все було вже готове. Генератор стояв перед широким вікном, звідки було видно море. Його рефлектор був скерований просто туди, де, схований у дерев’яній будівлі, чекав човен. Тут-таки, біля вікна, був розміщений невисокий пульт з ручками й кнопками. Його не було раніше в лабораторії: — два тижні Містер-Пітерс за допомогою Роми і під керівництвом Антохіна конструював цей пульт, монтував його спеціально для цього досліду. Пульт для керування мотором на віддаленні… Рома з повагою дивився на нього, в сотий раз перечитував написи коло ручок і кнопок:

— «Праворуч»,

— «Ліворуч»,

— «Вперед»,

— «Стоп»,

— «Повний газ».

Містер-Пітерс незадоволено кашлянув. Узяв з шафи нову лампу, поставив її замість тієї, що стояла до того в генераторі.

— Що таке? — запитав Рома.

— Нічого, — процідив крізь зуби Містер-Пітерс. — Мені щось не подобаються ці лампи… Надто вони нагріваються. Потужність від генератора ми братимемо велику, як би не вийшло якоїсь неприємності з анодами…

— А що?

— Та боюся, щоб не розтопилися аноди. Тоді не буде часу замінювати їх.

У двері постукали. Рома підійшов, відчинив. Невисокий, підстаркуватий чоловік в капелюсі стояв там. Рома здивовано подивився на нього:

— Чим можу бути корисним?

Чоловік вмить зняв капелюх, немов його вітром здуло. Блиснула широка рожева лисина. Чоловік кашлянув у кулак:

— Пробачте, якщо завадив… Я на хвилинку. Бачите, велике прохання є до вас… Пробачте, я головний бухгалтер тресту «Моребуд». Прочувши, що ви робите майже чудесні дослідження з вашим промінням, вирішив потурбувати вас.

— Але чого вам треба? — не витримав Містер-Пітерс.

Чоловік улесливо уклонився і підніс пальця до голови:

— Бачите, лисинка в мене є… так от, пробачте на слові, дуже просив би трішечки її той…

Він погладив повітря перед собою долонею, немов розмазуючи щось:

— Трішечки просвітити… всі витрати, звісно, на мій раху…

— Ромо, закрий, будь ласка, за ним двері, — розпорядився Містер-Пітерс, — і якщо треба, допоможи йому спуститися з сходів.

Чоловік вмить образився. Він замахав руками:

— Ви не маєте права… Я буду скаржитися…

Але Рома вже «допомагав», роздратований вкрай. Серйозна робота, а тут усяке ледащо заважає. Через хвилину вони залишилися з Містером-Пітерсом удвох. Містер-Пітерс зітхнув:

— Скільки там часу?

— Через двадцять хвилин мусимо починати.

— Так. Дзвони на шпилик — чи готові там?.. Ой, ще хтось стукотить. І море неспокійне. Вітер…

— Це ти правильно помітив, про море. Як би… Увійдіть! — крикнув Рома, бачучи, як повертається ручка двері. — От, ще когось лиха година несе… Зачекайте… Це ж ви, Ганно?

Так, це була Ганна. Вона несміливо увійшла — і тепер дивилася то на Містера-Пітерса, то на Рому. Вона проговорила:

— Здрастуйте… От і я.

— Звідки ви, Ганно? Невже з радгоспу? Як там? — зрадів Рома.

Але Містер-Пітерс тільки промурмотів:

— Здрастуйте…

І, не звертаючи більше уваги на гостю, немов продовжуючи розмову, звернувся до Роми:

— Так от, вітер який… І час починати.

— А може, посадити в човен людину? — несміливо спитав Рома. — Так, для контролю… про всякий випадок…

— Ні, про це й мови не може бути, — рішуче заперечив Містер-Пітерс. — Це означало б ризикувати життям людини…

Ганна стояла й мовчки прислухалася. Містер-Пітерс не звертав на неї уваги. Очі її мимоволі наловилися сльозами. А вона мріяла… Зразу по приїзді пішла на берег, почувши про нові досліди, подивилася — думала, що Містер-Пітерс буде там. Взнала, що він у лабораторії, прийшла сюди… А він — як чужий, і не дивиться.

Розмова йшла далі:

— Але я боюся за човен, — говорив Рома, — може, відкласти дослід?

— Не можна. Про нього сповіщено всіх.

— Давай я поїду в човні. Я ж добре знаю керування мотором.

— Ні. Це ризиковано.

Містер-Пітерс глянув на Ганну і відвернувся знов. Звідки в нього з’явилася така жорстокість, він не знав і сам. Але він не міг примусити себе заговорити з нею. І тільки десь у глибині свідомості він відчував, немов хтось шепотів йому: погано, погано ти поводишся з нею…

Ганна ледве стримувала сльози. Вона розуміла, що їй найкраще просто піти звідси, але все ж таки стояла, немов чекаючи на щось. Вона чула ще, як умовляв Рома Містера-Пітерса або відкласти дослід, або ж дозволити йому, Ромі бути в човні. Але Містер-Пітерс не погоджувався. І тут божевільна думка виникла в Ганни. Вона не обмірковувала, не вираховувала нічого. «Ах, так ти такий?.. Гаразд. Я тобі доведу…» — отак можна було б висловити її рішення.

Ганна піднесла голову:

— Ну, я не заважатиму вам. Бажаю успіху.

— Куди ви, Ганно? — спитав Рома.

Але Ганни вже не було. Рома з докором поглянув на Містера-Пітерса, похитав головою. Але що він міг зробити?

— Дзвони на шпилик. Зараз починатимемо, — розпорядився знов