Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс

У той день з самого ранку дощило, і коли навіть опівдні не розвиднилося, діти вирішили, що нема чого робити, хіба що пограти у хованки просто в домі. Сьюзан випало шукати, тож, щойно інші кинулися врозтіч по будинку, шукаючи, де б їм сховатися, Люсі попрямувала до кімнати з шафою. Вона і не збиралася там ховатися, бо знала, що це лише змусить інших все пригадати їй та знову кепкувати з неї. Дівчинці лише кортіло ще разочок зазирнути всередину, бо їй вже здавалося, що казкова Нарнія, як і зустріч з фавном, їй наснилися. «У такому величезному домі має бути вдосталь потаємних закуточків, – вирішила Люсі. – Тож я встигну один-єдиний разочок зазирнути у шафу, а потім підшукати собі гарну схованку». Але щойно вона дійшла до шафи, як позаду почулися чиїсь кроки, тож їй нічого не залишалося, як залізти всередину та зачинити за собою дверцята. Не щільно, бо ж вона знала, що немає нічого дурнішого, як власноруч замкнути себе у шафі, навіть якщо та шафа і не чарівна.

Так ось, ті кроки, що вона почула, належали ні кому іншому, як Едмунду. Він зазирнув у кімнату саме в ту мить, коли Люсі зникла у шафі. Одразу ж йому спало на думку, а чи не пірнути услід за нею, але не тому, що він вважав шафу таким вже й чудовим місцем для схованки, а тому, що це давало чудову нагоду й надалі дражнитися щодо вигаданих мандрів у вигаданій країні. Він трохи прочинив двері. У глибині шафи бовваніли вже знайомі йому шуби, звідти тхнуло нафталіновими кульками; було темно й тихо, проте Люсі не видко було й сліду.

«Вона, мабуть, вирішила, що я – то Сьюзан, яка хоче її спіймати, – вирішив для себе Едмунд, – от і заховалася якнайглибше, затамувала дух і анічичирк». З тими думками він і плигнув углиб шафи, навіть грюкнув дверима, геть забувши про те, яка ж це дурна річ – замикати себе у шафі. Тепер, у непроглядній темряві, у пошуках Люсі йому довелося просуватися навпомацки. Утім, він гадав знайти її вже на наступному кроці і навіть здивувався, коли цього не сталося. Тоді він вирішив повернутися, щоб прочинити необачно зачинені двері та впустити світло. Але не знайшов дверцят. І це йому дуже не сподобалось. Він заметушився, намацуючи в темряві дорогу, і навіть дійшов до того, що голосно погукав: «Люсі, агов! Де ти?! Відгукнись!».

Навколо панувала тиша, та й сам Едмунд відчув, що його «агов» пролунало якось не так, як воно мало пролунати в шафі, а так, ніби він був надворі. І помітив, що якось зненацька похолоднішало, навіть підморозило, а потім побачив світло.

– Оце вже інша річ, – зауважив він, – напевно, двері відчинилися самі по собі!

Він одразу ж забув про Люсі й вирушив у напрямку світла, сподіваючись знайти відчинені двері шафи. Але замість того, щоб уже на наступному кроці опинитися в порожній вітальні, він, як виявилось, вийшов на лісову галявину з-під тіні гіллястої ялини у самісінькій хащі дрімучого пралісу.

Під ногами скрипів сухий наст, на ялиновому гіллі лежали замети. Над головою у височині жевріло блідо-блакитне небо – саме таке, яке можна спостерігати морозного зимового ранку. Попереду, поміж стовбурів дерев, займалася ранкова зоря, ясно-червона у прозорому повітрі.

Усе навкруги завмерло, ніби він був єдиною живою істотою на весь білий світ: ані пташки, ані звірятка, що порушили б білий спокій, – лише ліс простягнувся на всі сторони світу, куди б не кинути око.

Тільки тепер хлопчик пригадав, що він взагалі-то вирушав на пошуки Люсі; на мить йому стало навіть соромно за те кепкування з неї з приводу «вигаданої країни», яка насправді виявилась не вигаданою, а саме навпаки. Наступною його думкою було таке: якщо «вигадана» країна таки справжня, то і Люсі має бути десь неподалік. З цією думкою він щосили заволав:

– Люсі! Люсі! Я теж тут! Це я, Едмунд!

Проте відповіді не було.

– Певно, дуже образилась на мене, – вирішив Едмунд. І хоча йому було дуже не до вподоби визнавати власну помилку, але залишатися одному в цьому дикому, холодному, відлюдкуватому місці кортіло ще менше.

– Лу, я кажу, – почав він, – мені шкода, що я тобі не повірив, тепер я і сам бачу, що ти не обманювала. Годі дутися, виходь-но! Замиримося!

Відповіді, як і раніше, не було.

– От вже ці дівчиська! – мовив Едмунд сам до себе. – Сидить десь похнюпившись, але якщо вже образилась, то не пробачить ще довго, доки сама не забажає.

Він ще раз озирнувся навкруги і остаточно переконався, що варто забиратися звідси якнайшвидше, і вже хотів був повернутися назад, як раптом десь далеко у лісі почувся притишений перегук дзвіночків. Він прислухався – звук ставав все ближче й ближче, і вже за мить перед його очима з’явилися дивовижні сани, запряжені двома північними оленями.

Олені були заввишки з шотландських поні. Їхнє густе хутро було таким яскраво-білим, що навіть сніг зблякнув порівняно з ним, а золочені крислаті роги виблискували у променях ранкового сонця так, наче над лісовим багаттям здіймалися іскри; червона шкіряна збруя була оздоблена дзвониками. Візником на санях сидів товстий гном, футів десь зо три на зріст, якщо стоячи. Закутаний у жупан із хутра північного ведмедя, він мав на потилиці полум’яно-червоний капелюшок із золоченою китичкою на довгому мотузку, що теліпався, як йому заманеться. А довжиною з ним могла змагатися лише огрядна борода, що вкривала гнома по самі коліна, слугуючи чимось на кшталт пледу. А от позаду візника у глибині саней на лаві височіла значно поважніша особа – то була вельми ставна дама, можна сказати, найставніша з усіх осіб жіночої статі, що доводилось бачити Едмундові на своєму віці. Вона так само була закутана у біле хутро по саму шию, а у руці тримала довгий рівний золотий жезл. Її голову вінчала золота корона. Що одразу кидалося в очі, то це білість її обличчя: воно було не блідим, а саме білим, як той сніг, або аркуш крейдованого паперу, або цукрова глазур; самі лише губи яскраво червоніли на тлі цієї неможливої білості. Напевне, таке обличчя можна було б вважати й красивим, якби не вираз гордовитості, крижаного холоду та жорстокості, що читалися на ньому.

А от загальне видовище відбулося як на диво: сани крутнулись та полетіли навпростець до Едмунда.